Розділ 3. Дорога на Темунд

Багряне полум'я, спалахнувши на далекій півночі, неслося нестримною лавиною у бік південних міст. Тривожний дзвін розбив нічну тишу Хюггехейма. Гарматне знаряддя завило один за одним непереборним риком в очікуванні ворожого авангарду, що він наближався до стін міста, і гігантські ворота столиці прийшли в рух. Громохка луна маршу військ з жахливою швидкістю пронеслася над дахами сплячих будинків, і грім наказів умить розбурхав морозне повітря Фарессу.

На вулиці витягували всіх, хто міг тримати зброю в руках. Хто міг боротися. Чоловіки й жінки, одягнені в хутро та шкури, ганчір'я та нічні сорочки вишиковувалися в щільні ряди, міцно стискаючи луки, тесаки, мечі, м'ясні ножі, вила – все, що тільки змогли знайти.

— …Борітесь до останнього! Хюггехейм повинен вистояти у цій битві за всяку ціну! — голосний голос білявого чоловіка розрубав жвавий шум.

Його посічене десятками шрамів суворе обличчя не виражало нічого, окрім безсилої люті. Він підняв погляд угору, і в небесно-блакитних очах заблищали червоні спалахи, розпаленого вздовж стіни вогню. Лучники зайняли позиції, натягнули стріли, що ті палахкотіли живим полум’ям, і завмерли в очікуванні горна. Перший гарнізон вишикувався перед воротами, готовий зустрітися віч-на-віч з тим, що закликали з глибин Небуття. З невідомістю.

Час застиг.

Він міцніше стиснув руків’я меча, вдихаючи холод і останні секунди спокою цієї зимової ночі повними легенями.

Яскравий спалах фіолетового сяйва вибухнув у небі бризками отрути, що то вона випалює шкіру до кісток, — захисний бар'єр, яким було оточено столицю, впав, наповнюючи повітря кислотним смородом сірки. 

— З ними картограф та чорномаги! І… Убий мене Ларвулгул, з ними занепалі! З ними занепалі, командире! — зі стіни долинув уражений голос, і попередження миттю зникло в гулі тарана.

— Усі до зброї! Стріли в ціль! — зупинившись обличчям до міської брами, біловолосий хруснув шиєю і з тихим розпачем промовив: — Якщо столицю візьмуть — Фаресс буде знищено.

Горн відчайдушно заревів. Тисячі стріл, що палахкотіли в темряві, наче зірковий дощ, зникли за неприступними стінами. Гуркіт гармат та штурмових веж оглушив місто. І нічне зоряне небо над Хюггехеймом осяяли вогняні кулі.

— Аладре-Елін! — відриваючи заворожену яскравими іскрами Алаїн від вікна, владно закричала одягнена в бойовий одяг жінка.

Вона впурхнула в невелику, скромно обставлену кімнату, яка більше нагадувала на стару комірчину, ніж дитячу спальню, ніби збожеволілий вихор. Її біле волосся, заплетене в рідкі тугі коси розліталося в сторони від різких і нервових рухів. Від неї тхнуло кров'ю і порохом, а ще чимось неприємно кислим і задушливим, чимось, чого Алаїн не змогла розібрати.

Вона грубо відштовхнула Алаїн до стіни і, судомно перевернувши невелику скриню, в якій зберігався одяг, почала розривати дорогі сукні. Тріск та її хрипке дихання наповнили кімнату. Жінка відривала спідниці, залишаючи від суконь лише верхівку, зривала розсип дорогоцінного каміння, що обрамляв комір, і коли вони перетворювалися на подобу сорочки, кидала до ніг дитини. Алаїн покірно натягувала ганчір'я тремтячими руками, затамувавши подих у страху невідомості.

— Швидше! — гарячково озирнувшись до вікна, скрикнула вона і кинулась до Алаїн.

Жінка зглитнула, впиваючись блакитним поглядом у злякане обличчя дитини. Вона взяла її пухкі щоки в долоні, притулилася тремтячими губами до лоба і, проковтнувши бажання розплакатися, що воно розривало груди наче удар леза, стягнула пов'язку з її обличчя:

— Слухай мене, Аладре-Елін, — заглядаючи у двокольорові очі, суворо почала вона. — Брат виведе тебе до стічних каналів. Там будуть мертві, там буде моторошно, там не буде допомоги. Але пообіцяй, що ти зробиш те, що зараз скажу.

Алаїн гарячково закивала. Сльози покотилися рум'яними щоками, холодними пальцями жінки, закапали на підлогу. Її схлипи наповнили маленьку затхлу кімнату, розчиняючись у жахітті гуркоту гарматних залпів, свисту сталі та пронизливих криків, що долинали з вулиці оглушливою какофонією битви. Алаїн тремтіла в її руках, наче сухі гілки дерев у годину сніжної бурі, ледве розбираючи поспіхом сказані слова, і все намагалася запам’ятати кожну зморшку, кожну родимку, що то вони прикрашали сполохане обличчя жінки.

— Сховайся серед тіл, пливи за ними по течії річки на південь. Вона виведе тебе до порту. Знайди човен і будь-що-будь покинь Фаресс.

Жінка запнулася, наче останнє, що хотіла сказати, не повинна була говорити зовсім. Потім важко зітхнула і зневажливо, майже процідивши слова крізь зуби, додала:

— "Амариліс", — її худорляві крижані пальці болісно встромилися у шовкову шкіру щік Алаїн, а в наповнених сльозами блакитних очах замерехтіли язики полум'я, що воно вже охопило місто. — Якщо виживеш, шукай того, хто називає себе його капітаном.

— Що відбувається?

— Нірелійська Імперія, — тільки й відповіла вона.

Свист гармат обірвав її. Секундна напружена тиша жахом завмерла між ними. І рев вибуху вирвав істеричний крик із грудей. Дзвін у вухах викликав нудоту. Вона вся тремтіла від жаху. Білі та червоні плями змінювалися в неприборканому танці перед очима. Алаїн насилу піднялася на обдерті коліна. Щиколотку пронизав пекучий, нестерпний біль. Обрубаний камінь розітнув їй голінь, та придавив до залитої кров’ю підлоги. Тіло не слухалося, здавалося їй чужим, зовсім незнайомим. На мить вона подумала, що могла б піти, залишити його тут, серед задушливого диму і вогню, що облизував їй руки.