Писання друге

Вісімнадцять богів, що їм Адделум помилував новий дім, вірністю служили вищому божеству. Сили їх направляли всіх живих створінь нового світу. І піднялися народи шести континентів у своїй безмежній мудрості та владі, і стікалися молитви солодкими річками до пантеону, немов світло життєвої енергії.

Та чим яскравіше засліплювало священне сяйво Адделума, тим могутнішою ставала темрява, що мовчазною тінню ступала за ним. І забажавши мати велику владу свого Творця, той, чия плоть і душа були створені за його подобою, оголив меча.

І спалахнуло полум'я божественної війни, що воно охопило всі землі та моря. І прокинулась темрява в серцях прекрасних творінь, що вони наповнювали цей світ. І перетворилася солодка пісня молитов їхніх в ядучу отруту смертних гріхів, що поглинула їхні душі. І померкло священне сяйво, і впали небеса, і вічні світила зіткнулися між собою востаннє, опускаючись на землю непроглядною темрявою, що прозвали її Вічною ніччю.

Тоді Девфар прийшов до Адделума і зажадав собі місце рівне до нього у всьому. І отримавши відмову, у жорстокому двобої порубав він його на частини, в нестримному бажанні заволодіти наймогутнішим даром — божественною душею.

І останні живі боги зібрали рештки сили великого Творця та закували первозданну темряву в кайдани крижаної безодні Небуття, а неосяжну силу, що спокусою тліла в їхніх руках, помістили у священні артефакти й приховали від очей спраглих серед тих, кого нарекли хранителями вічних обелісків. І востаннє використали вони свій божественний почин і, створивши сосуд, що здатен був вмістити в собі душу великого Творця, назавжди спустилися у землі Ельврасу в людській подобі.

І червоне сонце знов зійшло над горизонтом.