Розділ 1. Повернення

“Прадавні писання зберігають у собі передбачення майбутнього”, — так мовила стара магиня, якій дали притулок в одному з просочених солоним повітрям будинків гавані. Але писання — дурні казки для тих, хто зневірився, і таких у цьому світі огидно багато.

Людям завжди потрібно у щось вірити: обіцянки правителів, міфи про богів або деренчання води у вечірню годину, що неодмінно провіщає зливи. І вона не могла їх засуджувати. Це шлях, який кожен обирає сам.

Горн протяжно заревів, прориваючись через оглушливий буркіт хвиль, що розбивалися об форштевень корабля. Вмить все узбережжя висвітлив зелений мерехтливий вогонь, а на загострених піках велично здійнялися вгору чорні піратські прапори. Через довгий час нескінченних мандрівок, “Амариліс” нарешті був готовий увійти в гавань Трьох вітрів — повернутися додому.

На них чекали з новою здобиччю. Кожного з тих, хто пішов у море. І кожен із них повернувся. Вомхіел, як вони казали, знову був прихильним до них. Бурхливі води Північних морів не роздерли жоден з кораблів. Та може, в цьому заслуга капітана, а не сліпої віри в старе божество? Але доводити цим хлопцям щось зараз — марна справа. Їхні очі вже горіли від бажання скоріше ступити на рідний берег. Збуджені вигуки та радісні зойки наповнили палубу ще до того, як в обіймах туманного горизонту з'явилися скелі гавані. 

Ця ніч обіцяла бути страшенно довгою. Пірати збиралися осушити кожну бочку з ромом та елем до останньої краплі й вдосталь побавитися з місцевими повіями. Вона була впевнена, старий трактирник Ізінґерд нарешті відчує тяжкість золотих у своїй кишені. Вперше за пів року. От вже ці моряки не посоромляться викласти зайву пару енн (1) заради задоволення влити в себе черговий кухоль смердючого елю.

Гавань вітально дихала в обличчя вогкістю, рибою та зогнилим деревом. Саме такою вона й була — могила кораблів. Все тут оточували потоплені піратською флотилією судна, і поговір, що блукав про це місце, змушував непроханих гостей обходити його стороною.

То був дім. Дім, який обрала вона. Дім, який обрав її.

Скеляста місцевість, обвішана дерев'яними мостами, залишками втоплених кораблів, рибальськими снастями та хиткими будиночками, де жили ті, кого вважали "неугодними" цьому світу, кого вважали неугодними Нірелійській Імперії, — радо вітала своїх “дітей”. Тут не було королів і бідняків, як не було страху та гноблення. Свобода мерехтіла зеленими вогнями та співала бурхливими вітрами, що перетиналися в цьому місці, нещадно розбиваючись об вістря скель.

Біля підніжжя численних сходів уже верещали дітлахи, у збудженому очікуванні нових історій про пригоди швидкохідного "Амариліса", а жінки й старі з цікавістю виглядали в вікна старих будинків, що запливли брудом та сіллю. Не кожен день у порт заходила ескадра з десяти кораблів, і не щодня гавань сяяла яскравіше за червоне сонце Амрі. 

Натягнувши каптур, вона схопила леєр і зробила крок вниз, залишаючи грот-щоглу. Просолений трос неприємно обпік обдерту шкіру долонь, зриваючи сухі кірки з ран, що ще не загоїлися. Залишатися нагорі більше не мало сенсу. І, непомітно пірнувши між голосистими матросами, вона ковзнула до борту — назустріч зеленим вогням гавані.

— Твої навички покращилися, Алаїн, — низький важкий голос змусив її обернутися. — Але далекі від ідеалу, ти брудно виконуєш свою роботу. Бурхливі води не терплять помилок.

Чоловік вийшов із тіні чорного вітрила, постукуючи люлькою по жилястому передпліччю. Суворе невдоволення блиснуло в його надзвичайно синіх, як сама морська безодня, очах, і вона затамувала подих.

— Море не моя стихія, Батьку, — спершись на мокрий борт корабля, незгодно озвалася Алаїн. Вона дивилася на ритмічне шкутильгання старого пірата, ледве виглядаючи з-під каптура вороної роби.

Ніхто не знав ні його імені, ні точного віку. Грубі риси обличчя, густа сива борода, замаслені коси — навряд чи хтось міг припустити, що він той, хто вже кілька десятків років відправляє ельфійські дракари, нірелійські галеони, валісарські галери або одорські барки один за одним на дно морської глибини. Але кожен в Ельврасі знав чорні вітрила "Амариліса" та зелений вогонь свободи у гавані Трьох вітрів.

Слава про корабель та його притулок була воістину страхітливою, але серед скель гавані його капітана шанували та поважали як справжнього батька. Усі, хто осів у Трьох вітрах, з вдячністю знімали капелюха перед ним, визнаючи некоронованим королем. Його називали "Батьком" й іншого імені він не бажав.

— Життя непередбачуване, принцеса, — цокнувши кривими зубами об дерево люльки, він вказав на чорний горизонт дулом командного пістоля. — Ти не завжди будеш блукати цією землею, і, благослови тебе Адделум, опинившись у морі, води його будуть приязні до тебе.

— Боги — лише давня казка, — Алаїн скептично підняла брову і байдуже додала: — Я не вірю в цю нісенітницю.

Батько невдоволено похитав головою, і брязкіт рідкісних прикрас, що звисали з його трикутника, затонув у гомоні десятка чоловічих голосів:

— Ти маєш вірити.

Та вона ніколи не віддавала дані старим богам. 

Алаїн дійсно була невиправною. Уперта й норовлива — такою вона потрапила до гавані, змучена і знесилена, ось уже п'ятнадцять років тому, і такою ж ступила на борт «Амариліса», міцно стискаючи в закривавлених руках кинджал своєї першої жертви. Він не питав, що з нею сталося, не вдавався у подробиці її минулого. Надав їй дах і вибір, який дев'ятирічне дівчисько зробило без роздумів.