Розділ 13

Ми залишили авто на ґрунтовій дорозі, яку витоптали самі автомобілі. Біля кулі порались кілька чоловіків, вони майже наповнили її гарячим повітрям, тепер вона піднялась над землею, лише корзина перебувала на траві. Томаш впевнено вів мене за руку. Невже він не боїться?

- Ти вже багато разів літав?

- Це вперше. Не було з ким.

Я задоволено усміхнулась, невже і правда у нього не було серйозних стосунків? Це просто неможливо, він давно не хлопчина, а в такого красивого чоловіка купа претенденток на серце. Думаю, їх дивували більш коштовні подарунки. Дивували? Більш логічно, що дивують. Стало прикро і якось неприємно всередині, невже це і є ревнощі?

- Ти зблідла, боїшся?

- Трохи.

Я постаралась відігнати погані думки. Хай потім буде, що буде, зараз він мене тримає за руку, мене підіймає у небо.

Ми підійшли до статного чоловіка, який виявився пілотом. Він трохи розповів про техніку безпеки і сам політ. Погода сприяла польоту, вітер був спокійним. Насторожив лише той факт, що сядемо ми у невідомому місці, все залежить від напрямку вітру. З самого приїзду до Праги мріяла подивитись на її готичні собори, сподіваюсь, не пощастить сісти на один із гострих дахів. Пілот одразу попередив, що ми триматимемось околиць міста. Це ще краще, адже за кілька годин побачу величезну територію.

Ми залізли до кошика, і я зрозуміла, що дороги назад нема. Ще хвилина, і ми поволі відірвемось від землі. Конструкція не викликала у мене відчуття безпеки, тож серце почало калатати в шаленому ритмі. Томаш тримав мене за талію і притискав до себе. Як же приємно було бути біля нього так близько, навіть у цьому кошику.

Пілот попередив про початок польоту. Через кілька секунд ми відірвались від землі, всередині мене все перевернулось. Мамо рідна, я лечу! Страх одразу кудись подівся, напевно, розвіявся у безкраїх просторах. Йому на заміну прийшло відчуття ейфорії.

Політ на повітряній кулі – це щось за межами реальності. Ти не просто маєш можливість бачити все довкола з висоти, а ще й відчувати на собі вітер, запахи природи. Немає жодного бар’єру, нема шуму від двигуна, нема скляної перегородки. Ти почуваєшся частиною цієї атмосфери. З кожною хвилиною ми підіймались дедалі вище, бачили більше просторів. Красиві салатові поля, поміж яких цвіла якась культура яскравим лимонним кольором. З висоти все виглядало, наче шахівниця, тільки жива і яскрава.

Потім розпочались ліси і пагорби, на верхівках яких велично розмістились замки середньовіччя. Пролетіли над каньйоном, від якого дух перехопило. Величезне провалля, оточене темними скалами, а на дні – бірюзова вода. Та найголовніший скарб залишався попереду.

Місто червоних дахів, старовинних готичних костелів, давніх мостів. Воно величезне, магічне, наче застигло в епосі середньовіччя. До нас доносились дзвони із соборів, звук яких викликав мурашки по шкірі. Річка вилася поміж будинків, вона величезних розмірів і вся вкрита мостами. Хіба бувають такі міста у сучасному світі? Коли минуле набагато красивіше за теперішнє.

Ніколи не могла подумати, що плакатиму від щастя. Емоції сягнули такої сили, що покотились сльозами по щоках. Я повернулась до Томаша, який весь час тримав мене у своїх надійних обіймах.

- Це найкраще, що зі мною було в житті!

Він задоволено усміхнувся й акуратно витер сльозу з моєї щоки.

- Це лише початок, маленька крихта з того, що я хочу тобі подарувати!

У цю мить я забула, де зараз перебуваю. Томаш не хоче мене відпускати. Він показував це своїми вчинками, жестами і поглядом. А я – не хочу виринати з його обіймів. Невже так буває, щоб абсолютно чужа людина раптом стала такою близькою? Я ж не переставала про нього думати від того часу, як побачила на фото. Взагалі забула про мету перебування у цій країні, про плани і цілі. Мені не хотілося повертатись до минулого життя, мені і додому не хотілось їхати. Але ж я зовсім нічого не знаю про цього чоловіка, про його сім’ю, минуле і теперішнє. Не знаю, як зміг підняти такий бізнес і що приховує від людських очей.

І правда, зараз поводжусь мовби вітер. Розганяюсь до шаленого пориву і не можу спинитись. Тільки б не розбитись об гострі і крижані уламки правди. Зі мною так не може бути, занадто багато везіння останнім часом. Щоразу як мені вдавалось високо піднятись, я падала у прірву. Хоч би дно того каньйону не стало наступним вироком.

Я так замислилась, що і не помітила, як ми помалу готувались сідати. Сонце вже збиралось заходити за обрій, так само сьогоднішня казка добігала кінця. Весь шлях нас супроводжувала команда на автомобілях, тож, тільки ми приземлились, автомобіль Томаша вже чекав.

Я щиро подякувала пілотові і навіть обійняла його на емоціях. Людина, яка здійснює мрії і робить неможливе. Ми попрощались із командою і сіли в авто. Я згадала про телефон і, прочитавши останнє повідомлення, не стрималась:

- Ні, ні, ні!

- Що сталось?

- Мене на конкурс запросили вже завтра вранці. Я ж не готова...

Руки почали тремтіти, а з ними і коліна. Не думала, що так швидко все відбуватиметься. Мені негайно потрібно повертатись із цього романтичного сну і готуватись.

- Підвезеш мене до авто, будь ласка?!

- Звісно!

Томаш збільшив швидкість і виїхав на швидкісну трасу. Я так довго чекала цього дня, а він прийшов надто різко. Я так і знала, що несподіванка дуже близько. Тепер відверто хвилювалась. Якщо не отримаю місце, доведеться повертатись додому. Мене вже не надто хвилювали гроші, я не хотіла покидати Томаша. Через годину шляху ми зупинились біля мого авто.

- Приїхали!

- Дякую! За все!

Томаш поїдав мене своїм чорним поглядом і, здається, не хотів відпускати. Або ж це мої мрії.

- Ми були добу разом, а я так і не встиг...

Він сказав це з незвичним тоном, сум у перемішку з цікавістю.

- Що не встиг?

- Торкнутись криги.

Томаш нахилився до мене ближче й обережно поцілував. Трохи відсторонився і не переставав свердлити своїм поглядом, вивчав мою реакцію. Минулої криги вже давно не існувало, вона розтанула і перетворилась на тепле відчуття в області серця. І хай потім про це пошкодую, та я наважилась першою торкнутись його губ знову. Цей перший і взаємний поцілунок за відчуттям зрівнявся з польотом на кулі.