Розділ 3

Додому ми приїхали вже у темряві. Я дуже хотіла зайти у дім, прийняти душ і лягти спати. Та під нашими воротами з букетом білих троянд красувався Олег. От тільки його мені зараз і бракувало. Батько зупинився, щоб відчинити ворота, хлопець з ним привітався і радо допоміг. Вже у нашому дворі я теж вийшла з авто. В Олега в очах почали блищати вогники щастя, тільки на мене вони не діяли ніяк, ну хіба дратували. Ще зі школи цей «закоханий залицяльник» постійно до мене заграє. Я ж у ньому бачу тільки друга, і роки мого бачення не змінили.

- Привіт, Олеже, чудові квіти! - Довелось першою почати розмову, схоже, ця затягнута пауза його ніскільки не турбувала. Хлопець одразу отямився і перестав на мене дивитись голодним поглядом. Було б на що дивитись після такого плідного дня.

- Привіт, Катрусю, квіти для тебе! - Він із задоволенням простягнув до мене пахучий і прекрасний букет. Давненько мені їх не дарували, треба буде сфотографуватись для стрічки оновлень.

- Дякую!

Знаю, що реакція надто холодна, та нічого з собою вдіяти не можу. Ну не тягне мене на романтику, особливо з Олегом, особливо після роботи у полі.

- Може, прогуляємось?

Міг би запропонувати на кілька годин раніше, я б йому таку місцину гарну показала. Прогулянка була би що треба, я зараз аж ніг не чую. Та після такого букету відмови не приймаються.

- Так. Тільки краще завтра, добре?

Хлопець дивився на мене з розчаруванням. Не такого повороту подій він очікував. Та що поробиш, життя таке – без розчарувань ніяк.

- Я вранці приїду.

- Чекатиму!

Я вирішила хоч якось віддячити за квіти і за розуміння. Обережно ступила крок до Олега і дружньо поцілувала у щоку. А потім поспішила зникнути за дверима.

«Обожнюю» ранковий спів півня, ще й під моїм вікном. Село. Напевно, його підіслав мій «жених». Трохи прочунявшись, я визирнула у вікно. Сонечко вже світило на гори, а ранкова роса блищала на траві. Гарно тут, добре і пахне дитинством.

Через годину я вже привела себе до ладу. Одягла легку блакитну сукню, стильні босоніжки, трохи макіяжу і волосся розсипала по плечах. Зробила кілька знімків із букетом і виклала їх у мережу.

Олег живе через три будинки від мене. На конкретну годину ми не домовлялись, тож пішла його шукати. Я йшла рівненькою асфальтною дорогою і розглядала все довкола. Йти десь метрів п’ятсот, адже будинки один від одного далеко. Точніше, раніше були далеко, а зараз якась дивна споруда виросла перед будинком Олега.

Коли наблизилась впритул, очам своїм не повірила. Дизайнерсько оформлена сучасна будівля із назвою «СТО». Кілька великих воріт, крайні зліва були відчинені, в цьому залі стояло моє авто. Номерний знак мій, та й батьківський двір був порожнім. Щось я не додумалась перевірити, чи хтось вкрав, а мені байдуже. Я вирішила підійти ближче, як з-під автівки винирнув Олег.

- Привіт, ти так рано?

- Вибач, ти, мабуть, не встиг ще розкрасти моє авто. Чому тут деталі повсюди?

Олег змахнув рукою піт з чола. Мої слова його розсмішили, в той час як я чекала пояснень. Щось ранковий сюрприз виявився геть неприємним.

- А ти техогляд давно проходила?

- Та я його рік як купила... і не встигла ще?

- О-о, тоді ясно. У таку далеку дорогу зібралась на ненадійному транспорті?

Щось я про це зовсім не подумала. Друг змусив замислитись, і я вже помалу раділа, що втрутився. Тільки звідки знає про мої наміри? Я ж тільки своїм розповіла.

- То ти вже знаєш?

- Я і все село!

- Аякже.

Сільське радіо вже встигло спрацювати, і щось мені підказує, що біля мікрофону була матуся. А вірні слухачки, наші сусідки, розповсюдили інформацію по інших хвилях.

Олег пішов до кутка зі столом і умивальником. Він почав відмивати руки і обличчя. Змінився. Змужнів, подорослішав і ця робоча форма йому пасує. Я вже, було, хотіла задивитись, та реальність різко заборонила, це ж мій Олег.

- А ти тут працюєш?

- І це теж!

- Тобто?

- Тобто це моє СТО.

- Ого... вітаю!

Олег підійшов до мене, на ходу витираючи руки. Коли він встиг так піднятись? Якось я не чула до сьогодні, або просто не звертала увагу.

- Вітати треба було два роки тому. А зараз я хочу його продати і в місті відкрити нове.

- Гадаєш, зможеш? - Якось машинально вирвалось. Якщо тиждень тому я могла його підтримати, то зараз у цьому сумнівалась. Тут конкуренції взагалі нема, а у місті вона на кожному кроці.

- Ти ж змогла!

Із якою впевненістю прозвучали ці слова. Я ледь стримала справжні емоції, лишень посміхнулась. Я змогла, тільки не надовго.

- Бо я зробила це для себе, а для кого ти?

Олег відразу зніяковів і поспішив сховати погляд. Він відвернувся від мене і на ходу сказав:

- Я швидко переодягнусь і підемо прогулятись!

Для чого потрібно лишати такий прибутковий бізнес, свою сім’ю і взагалі стабільне життя? Звісно, лише я могла бути причиною. Думав, не зрозумію? Досить мого краху, хай хоч Олег не повторить. Сподіваюсь, цю затію він полишить. Та й від кохання свого відмовиться. Сьогодні все вирішиться. Думаю, його почуття непотрібні нам обом.

Олег прийшов досить швидко і ми пішли гуляти вздовж річки. Він довго не порушував тишу, а я хотіла у всьому розібратись.

- Олеже! Ти для мене друг, правда. І...

- Ти мене не кохаєш. Знаю. Думав, у місті не вийде, додому повернешся. А ти за кордоном влаштувалась. Нумо хоч ці дні проведемо разом.

То он у кому криються всі мої невдачі. Зурочив цей закоханий молодик, і на мене біди посипались. Щоб я у село повернулась, це ж треба таке вигадати, та ще й до нього. Максимум на кілька днів, і то лише дружба.

- Без залицянь?

- Як друзі.

- Тоді я «за».

- Нас ввечері Влад із Даринкою на пікнік чекають.

- То це твій брат мою сестричку закохав у себе?

- Ага.

Такого повороту подій точно не очікувала. Наче нещодавно гратись заважали, ми всюди їх за собою мусили тягати. А тут вони – пара закохана. Схоже, мої посиденьки з сестрою відміняються.