33 Віталіна

Поговорити він хотів? А більше нічого? Нехай йде до тієї зубатої і кривоногої Мирослави і говорить з нею стільки, скільки влізе.

Щойно я згадала про те, як на вечірці Захар лизався з тією коровою, у мене виникло дуже сильне бажання стукнути його чимось важким.

Я вже два дні навіть дивитися на того бісячого мажора не хотіла. Я й сама не розуміла, чому так реагувала на все це.

Ми ж з Захаром не зустрічалися... Та ми навіть не дружили... І чого я тоді страждала?

Схоже, що я звикла, що цей бісів красунчик завжди поряд і зазвичай його увага належить мені, а тут таке...

Трясця! Віталіно, припини себе мучити. Захар Княженко тобі не належить. Цей симпатичний бовдур може робити все, що завгодно і з ким завгодно.

Я з усіх сил намагалась привести свої думки в порядок і заспокоїтись, але мені це дуже погано вдавалось.

Ранок понеділка почався з того, що я знову мало не зіштовхнулась із Захаром, коли вийшла зі своєї кімнати.

- Прокинься, мишко... Ранок вже давно настав, - видав цей нестерпний ловелас, невдоволено зиркнувши на мене.

- Вибач, - буркнула я і поспішила до сходів, щоб спуститись на перший поверх.

Сьогодні сніданок нам із Захаром готувала хатня робітниця, Лариса. Захарова мама поїхала у відрядження по роботі на цілий тиждень, залишивши нас на господарстві.

За сніданком Захар постійно витріщався у свій телефон і щось там строчив.

Варто мені було подумати про те, що цей йолоп переписувався зі своєю Мирославою, як мій настрій став ще гіршим, ніж був до цього.

Дорогою до школи, я психувала, бо розуміла, що поводжусь і почуваюсь наче якась ревнива дурепа.

Кілька разів я ловила себе на тому, що хотіла непомітно поглянути на телефон Захара аби побачити, з ким він там переписується.

Я ледь стрималась, щоб цього не зробити. Дідько! Так далі відбуватись не могло. Треба було негайно щось вигадати, щоб відволіктися і забутись про цього мажорика.

Вийшовши з машини біля школи, я побачила Андрія із паралельного класу. 

- Привіт, Віталіно! - Радісно промовив він, побачивши мене.

- Привіт! - Відповіла я, мило посміхаючись.

- Чого гальмуєш, мишко? Пішли у клас. Через десять хвилин розпочнеться урок, - нахабно втрутився в нашу розмову Захар.

- Захаре, якщо ти хвилюєшся, що Віталіна заблукає, бо вона новенька і ще не все тут знає, то я проведу її до класу. Можеш йти. - сказав Андрій.

- З якого це дива ти вирішив, що можеш вказувати, що мені робити? - Невдоволено поцікавився у нього Захар.