26 Віталіна

Прогнавши із своєї кімнати Захара і Антона, я присіла біля розбитої вази і почала обережно збирати черепки, складаючи їх на тацю, що залишилась у мене в кімнаті після того, як ми з Талою пили чай.

- Ця ваза колись належала ще моїй бабусі, а я розбила її через того бісового козляру, - важко зітхнувши, промовила я.

- Може, ми зможемо якось її склеїти, - сказала Тала, присідаючи поряд зі мною.

- Ні... Я вже думала про це... Нічого не вийде.

- Шкода... - Зітхнувши, промовила Тала.

- Звісно, що шкода, але я цього так не залишу... Захар ще відповість мені за те, що зіпсував цей вечір і осоромив перед однокласниками тим, як він волік мене в дім. Наче якийсь мішок з картоплею.

- Віталіно, ти хочеш йому помститися?

- Так... Правда, я ще не знаю, як я це зроблю... Тало, ти допоможеш мені?

- Я в ділі, - посміхнувшись, відповіла подруга.

- Клас! Бо одна голова - добре, а дві - це ще краще. Для початку, давай перевдягнемось у щось зручне.

Перевдягнувшись у джинси і футболки, ми дістали із моїх особистих запасів кілька пачок снеків і взялись обдумувати наш майбутній план дій.

- Як на зло, нічого підходящого в голову не приходе, - чухаючи потилицю, сказала Тала.

- От халепа... Чесно кажучи, мені теж...

- Слухай, Віталіно... А давай непомітно прослідкуємо за Захаром... Може нам трапиться нагода щось йому втнути, - трохи невпевнено запропонувала подруга.

- Точно! Тало, ти - розумниця. Так і зробимо. Будемо спостерігати за тим бовдуром, а як тільки трапиться підходящий момент, щоб накапостити йому, то ми відразу почнемо діяти.

Доївши снеки і запивши їх апельсиновим соком, ми з Талою спершу визирнули у вікно, щоб знайти об'єкт нашої помсти. Але як ми не шукали, капосного мажорика ніде не було видно.

На вулиці гриміла музика і веселощі були у самому розпалі, але Захар Княженко кудись зник.

- Капець якийсь... Куди його понесло? - Невдоволено промовила я, спостерігаючи за тим, як розважались мої однокласники.

- Його найкращого товариша, Антона, теж ніде не видно... Може, вони разом кудись пішли?

- Цілком можливо...

- Віталіно, а якщо вони зайшли в дім?

- Так... Схоже на те... Як я сама про таке не подумала? Ходімо... Перевіримо будинок.

- Пішли... Віталіно, ми наче якісь шпигуни, - сміючись, промовила Тала.

- Ага... Шпигуни - капосники, - посміхаючись, відповіла я.

Намагаючись не шуміти, ми з Талою вийшли з кімнати і спустились вниз, щоб спершу перевірити перший поверх.

Дуже швидко до наших вух долетів сміх. Саме туди ми і пішли, тихенько ступаючи.

Підійшовши ближче, я впізнала голос Захара. Цей йолоп розповідав про те, як минулого року відпочивав в Греції.

У вітальні на дивані сиділи Антон з якоюсь дівкою, а Захар зі своєю пасією розмістилися на кріслі.

В кімнаті панувала напівтемрява, яка всіх влаштовувала. Парочкам так було цікавіше, а ним з Талою - простіше.

Залишилось тільки вигадати, що ж його вчворити такого, щоб Захарчик запам'ятав цей вечір надовго...