23 Захар

Вирішивши проблему з мишкою, я зітхнув з полегшенням. Дивлячись на те, як Віталіна поспішала до себе в кімнату, я подумав, що вона побігла плакати і скаржитись своїй занудній подружці на те, який я негідник.

Нехай краще сидить там і плаче, проклинаючи мене, ніж має вештатись тут в такому вигляді.

- Чого ти такий суворий до Віталіни чи, може, ти ревнуєш її? - Хитро посміхаючись, поцікавився Антон.

- Що ти верзеш, йолопе?! Які ще ревнощі?! Думаєш мене може зацікавити занудне дівчисько, яке ще досі грається ляльками? Просто мама сказала мені наглядати за цим нещастям... Не вистачало ще, щоб якийсь йолоп задурив їй голову... Вона ж геть дурненька і наївна... - Роздратовано промовив я.

- Ну, раз ти здихався своєї підопічної, то ходімо шукати дівчат, - запропонував Антон.

Я був дуже навіть не проти такої пропозиції, бо вже встиг помітити  кілька красунь.

Ми з Антоном підійшли до компанії дівчат і почали з ними спілкуватись. Все йшло чудово, поки мені не здалося, що десь неподалік я почув знайомий дівочий голос.

Повернувши голову туди, звідки він почувся, я побачив таке, що офігів і ледь не впав на свою п'яту точку.

Моя щелепа мало не гепнулась на землю, коли я помітив Віталіну, що реготала і мило спілкувалась з Андрієм Цимбалюком із паралельного класу.

Від тієї червоної сукні, що натягла на себе капосна миша, у мене почало сіпатись око.

Якого біса?! Хіба я незрозуміло їй сказав про надто відвертий одяг?! Те, що було на ній одягнуте, важко було назвати сукнею...

Вбрання Віталіни подіяло на мене, як червона ганчірка на бика. Хотілося рвати, метати і лаятись у три поверхи.

- Захаре, тебе чого так перекосило? - Поцікавився Антон, доторкнувшись до мого плеча.

- Трясця! Антоне, ти тільки поглянь на цю малу капосницю... Що вона вичворяє? - Розлючено промовиив я, вказуючи рукою туди, де стояли Віталіна та Андрій.

- Ого! Офігіти... А твоя підопічна вміє дивувати... Тільки поглянь на те, яка вона гаряча кралечка, - здивовано промовив мій товариш.

- Я зараз не знаю, що з нею зроблю... От, паскуда дрібна! - Розлючено сказав я, спопеляючи поглядом мишку.

- Захаре, облиш її... Нехай собі розважається з тим бовдуром. Живи сам і дай жити іншим... У нас є значно цікавіші справи, ніж стерегти твою Віталіну... На нас вже зачекались гарненькі дівчатка... - Промовив Антон.

Дідько! Я просто не міг залишити її у спокої... Руки самі собою стискались в кулаки, коли я бачив, як той клятий Бондарчук витріщався на Віталіну, поїдаючи її поглядом.

І не тільки той бісів йолоп на неї витріщався. Огледівшись на всі боки, я побачив, що інші хлопці теж з цікавістю і захопленням вилупляються на цю капосну любительку ляльок Барбі..

Кілька разів глибоко вдихнувши і видихнувши, я спробував хоч трохи заспокоїтись, але мені це не вдалось.

А як тут заспокоїтись, коли бачиш, як ця мала біда мило посміхається тому виродку?

Мені Віталіна ще жодного разу так не посміхалась, хоч ми і живемо під одним дахом і часто спілкуємось...

- Захаре... - Антон хотів мені щось сказати, але я вже його не слухав.

Я пішов до туди, де знаходились ці двоє, щоб забрати Віталіну в дім і заховати від усіх ціх поглядів.