11 Віталіна

Завтра я вперше прийду в нову школу. Можливо, що я б так не хвилювалась, якби це не була школа для дітей еліти.

Я розуміла, що мажорики не приймуть мене за свою і в кращому випадку просто не будуть помічати.

Про те, що золоті дітки можуть знущатись з мене чи насміхатись, я думати не хотіла, бо від цього ставало ще страшніше.

Хоча Світлана Миколаївна була впевнена в тому, що в новій школі у мене все чудово складеться, я не поспішала в це вірити.

Важко зітхнувши, я вже вдесяте оглянула свою нову шкільну форму. Не хотілось осоромитись ще в перший навчальний день.

Від хвилювання я майже не спала. Всю ніч крутилася з боку на бік і задрімала лише під ранок.

Коли задзвонив будильник, я ледь відкрила очі. Дідько! Оце вигляд у мене сьогодні буде... 

Вмившись і почистивши зуби, я почала збиратись до школи. Я ще з будинку не вийшла, а серце вже калатало, як дурне.

Я навіть не уявляла того, як пережити сьогоднішній день. Трясця! Віталіно, заспокойся і зберись... Ти ж з першого класу була відмінницею і перемагала на багатьох олімпіадах.

Не дай цим золотим діткам себе залякати і кинути під ноги. Ти сильна, ти зможеш...

Кілька разів глибоко вдихнувши і видихнувши, я вийшла зі своєї кімнати і мало не зіштовхнулась в коридорі із Захаром.

- Мишко, пригальмуй трішки. Школа від тебе не втече, - сміючись, промовив мажорик.

- Вибач... - проблеяла я, витріщившись на Захара.

От навіщо хлопцю такі довгі вії і гарні очі? Капець... Про що я тільки думаю? Це точно від нервів... Треба якось заспокоїтись...

- Ходімо, мала, - промовив Захар, прямуючи до сходів.

- Ага... - Відповіла я і пішла слідом за хлопцем.

- О, дітки! Які ви сьогодні гарнесенькі, - радісно промовила Світлана Миколаївна і почала по черзі обіймати нас з Захаром.

- Мамо, припини... Ми через твої обійми в школу запізнимось, - пробурчав Захар.

- Сину, не забувай про те, що ти маєш наглядати за Віталінкою. Потурбуйся про неї. Зрозумів?

- Та пам'ятаю я про все, - невдоволено відповів мажорик, зиркнувши на мене.

Від його сердитого погляду у мене побігли мурашки по спині. Звісно, що Захару не хочеться морочитися зі мною і я б відмовилась від його допомоги, якби не боялась того, що золоті дітки почнуть наді мною знущатись.

На вулиці на нас із Захаром чекала машина з водієм. Світлана Миколаївна обійняла мене ще раз на прощання і я була неймовірно вдячна їй за підтримку і турботу.

Попрощавшись з нею, я сіла в машину, де на мене вже чекав насуплений Захар. 

- Боїшся, мишко? - Поцікавився він, уважно поглянувши на мене.

- Чого б це? З таким турботливим захисником, як ти, мені нічого нестрашно, - нахабно відповіла я, хоч сама жах, як боялася.