8 Захар

Я допивав свою каву, коли у мене задзвонив телефон.

- Привіт, Захаре! Ти зараз вдома? - Почувся бадьорий голос Антона.

- Привіт! Так, - відповів я.

- Я через п'ятнадцять хвилин буду у тебе. Хочу побачити твою плаксиву мишку, - сміючись, промовив товариш.

- Добре... Але поводься пристойно, бо ця миша не тільки плаксива, а ще й істерична.

- Оце так... Миша - істеричка... Звучить інтригуюче...

- Антоне, тільки не діставай її, бо ти ж знає мою ситуацію, - попередив я друга.

- Все буде добре, Захаре. Я буду чемним, - сміючись, пообіцяв Антон.

Порозмовлявши з товаришем, я вийшов на вулицю, щоб його зустріти. Віталіну я побачив відразу.

Якого біса?! А це ще що таке?! У мене мало очі з орбіт не повипадали, коли я побачив мамину улюбленицю на дереві.

Злісна колекціонерка Барбі сиділа високо на дереві і перелякано зиркала на всі боки.

- Якого дідька тебе туди занесло, Віталіно? - Поцікавився я, підійшовши ближче до дерева.

- Тут було маленьке кошенятко... Воно так жалісливо м'явчало... Я подумала, що воно не може злізти. Мені його стало шкода... - Мало не плачучи, почала пояснювати мишка.

- Ой, біда... Тому тебе понесло на дерево... Судячи з усього, кошеня обійшлося без твоєї допомоги і успішно злізло з дерева та побігло у своїх справах, а ти тепер не можеш спуститись. Зараз я принесу драбину і допоможу тобі спуститися. Не бійся і не плач. Все буде добре.

- Ага... Тільки ти швидше повертайся... - Попросила Віталіна, закусивши нижню губу.

Нещастя якесь, а не дівчина. Наче з іншої планети... Як не ляльками грається, то кошенят рятує.

Відчуваю, що мені доведеться намучитись з цією бідою в школі... Може, не так вже й потрібні мені мамині гроші ? Можна ж і на якусь роботу влаштуватись...

Важко зітхнувши, я взяв драбину і поніс її до того дерева, на якому сиділа любителька Барбі.

- А тепер обережно злазь, - промовив я, прилаштувавши і тримаючи драбину.

- Зараз спробую, - невпевнено сказала миша.

Спробує вона... Як за кошеням, то он куди вилізла без драбини... Я спостерігав за тим, як це нещастя обережно і повільно рухалось і подумки лаявся.

В якусь мить нога у Віталіни сковзнулась і дівчина, не втримавшись, полетіла донизу.

Сам не знаю, як я встиг вчасно зреагувати і впіймати цю дрібну біду. Я так розхвилювався, що серце почало калатати, як ненормальне.

Я міцно тримав мишку, а вона тихенько плакала. Трясця! Тільки не це... 

- З тобою все добре? - Запитав я у дівчини.

- Так... Я просто злякалась, - крізь сльози відповіла миша.

- Заспокойся... Вже все минуло, - промовив я, ставлячи її на ноги.

Але Віталіна продовжила хлипати, заховавши обличчя у мене на грудях. Капець... От що мені робити з цією переляканою плаксійкою?

Подумки вилаявшись і важко зітхнувши, я обійняв її і погладив по волоссі.

- Дякую, що допоміг мені, - тихенько промовила Віталіна.

- Пусте...

- Кх-кх! - Почулося неподалік.

Повернувши голову, я побачив Антона. Цей йолоп посміхався на всі тридцять два. Дідько! Я геть забув про те, що він мав прийти.

- Віталіна впала з дерева, а я її спіймав, - сам не знаю навіщо я почав виправдовуватись.

- Та я так і подумав... Особливо, коли побачив, як ви з нею обіймаєтесь посеред саду, - сміючись, видав цей бовдур.

Мишка швидко драпанула в дім, а я залишився на вулиці з Антоном.