4 Захар

Мені досі не вірилось у те, що я зміг спинити ту страшну сльозотечу і заспокоїти плаксиву мишку.

Це мені ще дуже пощастило, що мамці не було вдома в цей час, бо точно одержав би від неї на горіхи.

Аби втихомирити те плаксиве нещастя, мені навіть довелося вибачатись. Сором який... Добре, що хоч ніхто цього не бачив.

Оце я дожився... Я ще жодного разу не вибачався перед дівчатами.  Їх довкола мене завжди було багато.

Коли одна мені набридала, то я кидав її і починав зустрічатись з іншою. І ніяких вибачень.

А тут на тобі... Через якусь малу, але дуже голосисту мишу довелося поступатись власними принципами.

Це ж треба було, щоб ця занудна біда звалилась на мою нещасну голову разом зі своїми бісовими ляльками?

Колекціонер?! Сміх один... Люди щось нормальне колекціонують, а ця мала - ляльки...

Скажи кому, то засміють. А той її рожевенький щоденник з блискітками - це, взагалі, окрема тема.

Важко такій наївній дурепі в житті доведеться. У неї ж одні дурниці в голові. Уявляю, який у цієї малої буде страшний шок, коли вона зіштовхнеться із жорстокою реальністю....

Якщо ця Віталіна через такі дурниці плаче, то в нашій школі вона і одного дня не протримається.

А чого це я через неї переймаюсь? Якщо миша втече зі школи, то мені від цього буде тільки краще.

Щойно я подумав, що ця дрібна плаксійка не затримається в школі надовго і мені не доведеться з нею морочитись, то мій настрій відразу покращився.

Схоже, що ця проблема зникне сама собою і не завдасть мені клопотів. В кишені ожив мій телефон.

- Ну, що мамця не дуже сердилась, що ти на всі вихідні зник? - Поцікавився мій найкращий друг і однокласник, Антон.

- Моя мама, взагалі, не сердилась, бо була зайнята своїми справами. Уявляєш, Антоне, вона поселила у нас вдома доньку своєї подруги, з якою колись разом навчалась в університеті. Мало того, що це нещастя буде жити під одним дахом зі мною, так ще й вчитися буде в одному класі з нами.

- Не розумію, чому ти психуєш. Я був би не проти, якби маман привела дівчину мого віку і поселила б у нас. Думаю, що це було б весело.

- Якби якусь нормальну дівчину, то і я був би не проти. А це ж не дівчина, а капець якийсь...

- А що з нею не так? Страшко? Товстунка? Чи кривонога якась? - Почав допитуватись товариш.

- Не сказав би, що вона - страшко... І не товстунка навіть навпаки худюща, як тріска. І ніжки у неї нічогенькі...

- Тоді чим ти незадоволений, Захаре?

- Антоне, ця Віталіна - страшенна зануда і наївна дурепа, що досі грається Барбі і веде щоденник.

- Барбі?! Серйозно?! - Ошелешено перепитав Антон.

- Так. У цієї миші вся кімната тими ляльками заставлена. Та вона геть пришелепкувата... Ще й плаксива.

- Капець...

- Не те слово, друже.

За спиною у мене почувся якийсь шум. Я озирнувся і побачив Віталіну. Вона стояла і витріщалась на мене так наче хотіла прибити мене власними руками, а наступної миті рванула з усіх ніг до себе в кімнату.

Дідько! Оце я потрапив... Вона ж зараз знову ревіти почне... Трясця!