3 Віталіна

Не знаю, як я втрималась і не заверещала на все горло від такої несподіванки. Не щодня я знаходжу у своїй кімнаті мажорика з моїм таємним щоденником в руках.

Добре, що хоч тацю не кинула, бо була б зовсім печаль.

Життя мене точно до такого не готувало. Дідько! Хтозна, скільки цей нахабний Захар встиг прочитати?

Який сором... Зараз цей йолоп як почне з мене насміхатись... Що я за дурепа така? Чому не заховала той клятий щоденник? Навіщо я, взагалі, його писала?

Так... Треба щось негайно вигадати, щоб не осоромитись остаточно і не стати посміховиськом в очах цього мажорика.

О! Точно! Десь я таке чула, що кращий захист - це напад. Зараз ми перевіримо це на практиці...

- Захаре, як ти міг?! Мало того, що ти припхався в кімнату до дівчини, так ще й рився в її особистих речах! - Заволала я.

- Не кричи так, мишко... Якщо що, то я твоїми ляльками не грався, - нахабно посміхаючись, відповів мені Захар, досі тримаючи в руках мій таємний щоденник.

- Ці ляльки не для ігор. Це колекційні екземпляри, - невдоволено відповіла я, ставлячи тацю з чаєм на стіл.

- Та не соромся, мала... Ну, граєшся ти ще досі ляльками... Всяке буває... У кожного свої таргани в голові... - Продовжував веселитись Захар.

- Я не граюсь ляльками! Я їх колекціоную! Віддай мого щоденника! - Розсердилась я.

- Ой... Яка грізна мишка... А ти спробуй забрати, малеча! - Сміючись, промовив Захар і підняв руку із моїм щоденником догори.

Капець... Крокодили хвостаті! І як я маю забрати у цього нахабного здоровання свій щоденник?

Силою точно не вийде... О! Спробуємо скористатись хитрістю. Моя бабця завжди казала, що жіноча сила ховається в нашій слабкості, а сльози - це страшна зброя.

Правда, також вона казала, що не на всіх чоловіків ця зброя діє, бо є такі, що їм байдуже до жіночих сліз. Зараз перевіримо, чи боїться цей зухвалий мажорик дівчачих сліз...

Боляче вкусивши себе за губу і згадавши про те, як я минулого місяця загубила свій телефон, я гірко розплакалась.

- Ей... Мишко, ти чого? Ти плачеш? Серйозно? Я ж просто жартував... На... Забирай свого щоденника, - стурбовано промовив Захар, всовуючи мені в руки мого блокнота.

Ха! Ось вона сила дівчачих сліз! Будеш знати, як насміхатись із слабких і беззахисних.

- Припини ревіти... Я ж вже все тобі повернув... Чого ти досі плачеш? - Поцікавився Захар, підійшовши до мене ближче.

- Бо ти мене налякав і образив... Ще й насміхався... - Хлипаючи і голосно шморгаючи носом, відповіла я.

- Капець... А якщо я вибачусь, ти перестанеш голостити на весь дім? - Роздратовано запитав мажорик.

- А ти спершу вибачся, - витираючи руками сльози, відповіла я.

- Мишка... - Почав говорити Захар, але я його спинила.

- Ніяка я не мишка... У мене є ім'я... - Промовила я і заплакала ще голосніше.

Я помітила, що Захар психував і періодично зиркав на двері. Схоже, що він боявся того, що прийде його мамця і дізнається, що я плачу через нього. Тоді йому влетить...