Шлях до прощення

Чоловік спокійно розвернувся до мене спиною і продовжив займатися своїми справами. Він не боявся показати мені спину, що свідчило про його впевненість у власних силах. Я відчув легкий тиск у грудях — те саме відчуття, яке було перед тим, як я прокинувся. Що це було? Питання крутилося в голові, але я не наважувався його озвучити.

Раптом незнайомець промовив, не повертаючись до мене:

— Мене звуть Влад. Скажи, хлопче, що ти тут робиш? У цих землях не часто зустрінеш мандрівників.

Його голос був спокійним, проте в ньому вчувався легкий відтінок суму, ніби він згадував далекі часи, про які я міг лише здогадуватися. Цей сум відгукувався в мені дивним резонансом, підсилюючи відчуття загадковості.

Зібравшись із думками, я запитав:

— Скажіть, а ви... вампір?

Влад зупинився на мить, потім легко зітхнув і, все ще не дивлячись на мене, відповів:

— Хлопче, ми мало знаємо один одного, щоб ставити такі питання. Та й хіба ти не знаєш, що вампірів не існує? Це лише казки для дітей.

Його слова звучали переконливо, але інтуїція підказувала мені, що за ними ховається щось більше. Я відчув хвилю обурення і, не стримуючись, перебив його:

— Я не вірю, що це казки! Я вірю в їх існування, адже моя мета — пізнати, хто я є насправді. Моя дорога привела мене сюди, де, як мені сказали, жили мої предки — вампіри.

Влад повільно обернувся і подивився мені прямо в очі. У його погляді змішалися здивування і зацікавленість. На мить між нами запанувала тиша, наповнена напругою і невисловленими думками.

Після короткої паузи він сів на землю, дістав із кишені невеличкий пакуночок і запалив благовоння. Тонкий дим почав підніматися в повітря, наповнюючи його приємним ароматом трав і спецій. Це створювало атмосферу затишку і водночас таємничості.

— Сідай поруч, якщо хочеш, — сказав він тихо, жестом вказуючи на місце біля себе.

Я вагався, але цікавість взяла гору. Сівши поруч, я відчув тепло, що йшло від благовоння, і дивне відчуття спокою. Влад, здається, занурився в свої думки, і я не наважувався порушити тишу.

— Ти шукаєш відповіді, — нарешті промовив він, не відриваючи погляду від диму, що звивався перед нами. — Але чи готовий ти до того, що можеш дізнатися?

Його слова змусили мене замислитися. Чи дійсно я готовий? Чи зможу прийняти правду, якою б вона не була?

— Я маю знати, — відповів я твердо. — Незалежно від того, якою буде ця правда.

Влад легенько посміхнувся, але в його очах все ще залишався той самий сум.

— Іноді знання приносять більше болю, ніж незнання, — сказав він. — Але якщо твоя рішучість така сильна, я можу допомогти тобі.

— Чому ви хочете мені допомогти? — запитав я, відчуваючи змішане почуття вдячності і підозри.

Він подивився на мене пильно, ніби намагаючись заглянути в саму душу.

— Можливо, тому що бачу в тобі відображення себе в молодості. Можливо, тому що твій шлях привів тебе сюди не випадково.

Я задумався над його словами. Можливо, наша зустріч дійсно не була випадковістю. Можливо, це шанс знайти відповіді, які я так довго шукав.

— Що ж, Вільяме, — промовив він, вимовляючи моє ім'я з легкою інтонацією, ніби смакуючи його. — Розкажи мені про свій шлях. Що привело тебе до цих земель?

Я почав розповідати про свої пошуки, про відчуття порожнечі і незавершеності, про легенди, які вели мене все далі від дому. Він слухав уважно, не перебиваючи, іноді киваючи, ніби підтверджуючи свої власні думки.

Під час розповіді я відчув, як між нами встановлюється невидимий зв'язок. Його присутність більше не лякала мене, а навпаки — надавала сил і впевненості. Мені здавалося, що він розуміє мене як ніхто інший.

— Ти пройшов довгий шлях, — сказав він, коли я закінчив. — І я бачу, що твоя рішучість непохитна.

— Ви можете мені допомогти? — запитав я, не приховуючи надії в голосі.

Влад поглянув на небо, де починали збиратися важкі хмари.

— Можливо, — відповів він задумливо. — Але перш за все ти маєш зрозуміти, що істина може бути складнішою, ніж здається. Готовий ти прийняти її з усіма наслідками?

Я кивнув, відчуваючи, як серце б'ється швидше.

— Тоді добре, — мовив він. — Я тобі дещо розповім.

Влад взяв глибокий вдих, і його погляд, спрямований у далечінь, став ще більш замисленим. Дим благовоння звивався в повітрі, створюючи химерні форми, ніби відображаючи його думки.

— Давним-давно, — почав він тихим, мелодійним голосом, — ці землі були домівкою для народу, який ти називаєш вампірами. Ми жили в гармонії з природою і з самим часом. Наше існування було довгим, але ми цінували кожну мить, адже розуміли, що навіть вічність може промайнути, як пісок крізь пальці.

Я слухав його, зачарований словами. Кожна його фраза відкривала переді мною новий світ, сповнений таємниць і мудрості.

— Люди прийшли на наші землі, — продовжив він, — принісши з собою війни і розруху. Вони були засліплені жадобою і прагненням до безсмертя. Ми зустріли їх з відкритими обіймами, поділилися знаннями і допомогли освоїтися. Але їхні правителі бажали більшого. Вони заздрили нашому довголіттю і вирішили, що повинні володіти ним за будь-яку ціну.

Влад на мить замовк, ніби згадуючи ті далекі події. Його очі відбивали біль і смуток.

— Вони оголосили нам війну, — тихо промовив він. — Незважаючи на нашу доброту, люди показали справжню жорстокість. Вони знищували нас без жалю, використовуючи підлість і обман. Наш народ був майже винищений. Залишилися лише декілька десятків напівкровних, які носять у собі частинку чистої крові.

Я відчув, як холод пробігає по спині. Ця історія була схожа на ту, яку мені колись розповідав Генрі, але тепер вона набувала нових деталей і фарб.

— Ті, хто залишився, живуть у тіні, — продовжив Влад. — Справжня вампірська кров тепер використовується як товар у стінах людських столиць. Її передають як річ для омолодження правителів, високопоставлених чиновників і священиків. Вони споживають її, не розуміючи, яку ціну за це платять.