Падіння у безодню

Після того, як Мел сказала, що їй потрібен час, щоб дізнатися більше про місце проживання мого предка, ми поспішили попрощатися й повернутися до табору. Я відчував, що кожна хвилина нашої відсутності могла викликати підозру у монахів, тому діяли ми максимально обережно. Ми продовжували працювати в замку згідно з планом, ніби нічого не сталося. Але всередині я не міг позбутися дивного відчуття — ніби кожен наш крок спостерігали. Часом це почуття нависало наді мною, як тінь. Монахи поводилися занадто байдуже до нашої діяльності, і що більше я їх спостерігав, то сильніше відчував їхню відчуженість.

Одного дня одну з груп відправили не до замку, а до лісу, нібито там могли бути важливі знахідки. Я не бачив тих людей після того. Це було підозріло. Чи справді їх відправили шукати артефакти? Або ж вони просто зникли? Монахи не надавали цьому жодного значення, і я намагався знайти собі пояснення, що, можливо, вони вирушили в інше місце. Але ця думка не давала мені спокою, наче жорстока істина була прихована десь поряд.

Погода навколо нас почала змінюватися. Природа готувалася до відпочинку, а холодний вітер, який пронизував аж до кісток, натякав на наближення холодів Телсену. Було зрозуміло, що церква мала свої плани. Вони не збиралися дозволити нам затриматися тут надовго, тому десь у середині Телсену ми почали збиратися назад до міста.

Але процес зборів не пройшов спокійно. Напруження зростало з кожним днем, і зрештою це призвело до конфлікту. Деякі члени нашої групи не хотіли повертатися з порожніми руками. Їхні сподівання на оплату згасали, а разом із цим зникала їхня надія на майбутнє. Для когось цей конфлікт був останнім шансом щось здобути, й вони не збиралися здаватися так просто. Суперечки набирав обертів, і я відчув, як моя тривога зростала. Ці люди були відчайдушні, і цей відчай вів їх до агресії. Мої думки знову повернулися до тієї жінки, яка розповідала про те, як церква продає своїх боржників у рабство. Від цієї думки мене охопив моторошний холод. Я відчув, що така доля могла спіткати й нас. І чим більше я занурювався в ці думки, тим сильніше зростала моя лють.

Пікасо, помітивши моє занепокоєння, сів поруч і тихо почав зі мною розмовляти, намагаючись відволікти мене від цих похмурих роздумів. Він говорив про минулі подорожі, про місця, де бачив справжню небезпеку, і намагався показати, що це не найгірший сценарій. Його слова, здавалось, мали заспокоїти мене, але всередині щось бурилося — не тільки від ненависті до монахів, а й від відчуття, що ми всі перебуваємо в пастці.

Кейт приєдналася до нас, намагаючись нас підбадьорити, але всі наші розмови обірвалися гучним звуком металу об метал. Почувся брязкіт меча. Ми різко обернулися й побачили, як один із тих, хто почав конфлікт, впав на землю. Кров потекла по землі, а над ним стояв монах із мечем у руці. Його обличчя не виражало жодних емоцій, ніби це було для нього звичним. Він спокійно заховав свій меч у піхви.

Але те, що найбільше мене вразило, це його погляд. Ненависть у його очах була настільки сильною, що вона палала, як вогонь. Для нього ми всі були ніщо, лише пил, якого легко можна позбутися. І тоді моя лють, яка до цього моменту була прихована глибоко всередині, почала вириватися на поверхню. Я відчував, як моє серце починає битися швидше, як у грудях піднімався холодний гнів.

"Як довго я ще буду терпіти це?" — запитав я себе, відчуваючи, як темна частина мене починає рости всередині. "Якщо я не буду діяти, то хто захистить нас від таких, як він? Від тих, хто вирішує, що ми для них просто пил під ногами?"

Стримуючи свої емоції, я намагався не показати свою тривогу ні Кейт, ні Пікасо. Відчуття небезпеки пронизувало кожну думку, але я знав — якщо зараз втручатися, це лише посилить загрозу для всіх. Всі ці події залишали після себе відчуття безсилля. Чи я справді контролюю своє життя? Чи я просто пливу за течією, не маючи впливу на свій шлях? Усе більше мені здавалося, що це не я керую ситуацією, а обставини керують мною.

Зібравшись у дорогу, ми рушили, але навіть природа, здавалося, була проти нас. Галявина, де ми вирішили зупинитися, була тихою, майже надто тихою. Монахи знову проявили свою байдужість — вони пили й вирішували свої справи, не звертаючи уваги на інших. Ця картина змушувала мене все більше задумуватися про те, яку роль вони відіграють у всьому цьому. Їхнє ставлення, їхні погляди, їхня готовність знищити будь-кого, хто ставав на їхньому шляху, наповнювали мене ненавистю. Але в цей момент я не міг дозволити собі піддатися емоціям. Зараз головне було тримати під контролем власні дії.

Глибокої ночі мене розбудив не стільки холод, скільки якесь дивне відчуття тривоги. Холод охоплював табір, і я відчував, як кожен подих ставав важчим. Тиша, що панувала навколо, була надто гучною. Я виглянув назовні і побачив їх — голодні очі, що спостерігали за нами з темряви. Вони дивилися прямо на мене, немов оцінювали, чи варта їхня здобич боротьби.

Розбудивши Кейт і Пікасо, я намагався зосередитися на тому, що відбувається. "Це не може бути випадковістю," — думав я, поки ми обережно вийшли до решти групи. Що це за істоти? Що вони чекають? Чи це просто збіг, чи ці тварини, подібно до нас, шукають виживання у світі, де кожен — лише шматок здобичі? Я почувався частиною цього світу, який повільно пожирає сам себе.

Коли ми почали запалювати факели, надія на те, що вогонь віджене цих звірів, розвіялася, коли нові пари очей з’явилися в різних місцях. Їх ставало все більше, і я розумів, що тут уже не допоможуть ані слова, ані спроби уникнути конфлікту.

"Чому я завжди опиняюся в таких ситуаціях? Що зі мною не так?" — питав я себе, відчуваючи, як моя лють зростає. Але всередині неї було щось інше, щось темне й холодне, що починало підніматися з глибини. Я почав усвідомлювати, що кожна нова подія, кожен бій, кожне знищене життя повільно відбирає у мене щось людяне.

Кейт побігла будити монахів, а я стояв посеред поляни, дивлячись на звірів, які оточували нас. Вони не нападали, вони чекали, ніби щось вимірювали в нас. Це очікування змушувало мої думки поглиблюватися. "А може, вони теж лише пішки в чиїйсь грі?" — думав я, не зводячи з них очей.