Шлях до Забутих Істин

І знову я прокинувся від того жахливого кошмару, який переслідує мене вже втретє за цей тиждень... чи місяць? Час для мене давно втратив своє значення, перетворившись на порожнє слово. Після того фатального дня я перестав бачити сенс у майбутньому, і тепер спогади про минуле не дають мені спокою.

То була темна ніч, коли зійшов криваво-червоний місяць. Його зловісний колір заполонив усе навколо, огорнувши місто примарною пеленою. О дванадцятій годині, коли місяць досяг свого зеніту, мабуть, прокинулися всі жителі нашого містечка. Це було незвично, адже в цей час зазвичай не спало лише кілька людей. Але тоді... тоді було щось інакше.

Кривавий колір місяця змусив нас вийти з домівок. Можливо, це була наша найбільша помилка, але хто міг це передбачити? На небі розпочався метеоритний дощ. Сотні тисяч зір падали, осяюючи червоний небосхил. Діти раділи, а дорослі, затамувавши подих, дивилися на це видовище. Це тривало всього кілька хвилин, але здавалося, що час зупинився.

І тоді ми побачили її — пітьму, яка повільно спускалася з гори, куди падали зорі. Спершу ніхто не надав цьому значення. Ніхто не рушив назад до домівок. Усі стояли на вулиці й дивилися, як щось темне і невідворотне рухається на нас… 

Буквально за декілька хвилин мені вдалося розгледіти, що це було. Сотні, а може й тисячі воїнів, закутаних у чорну, як смола, одежу, рухалися на нас. Від них віяло крижаним холодом. Їхні обличчя були приховані під капюшонами, видно було лише контури лиця, рот і очі. Єдине, що горіло в них, як жар від полум'я темної ночі, — це очі. Вони світилися зловісним світлом, що пронизувало наскрізь.

Здавалося, що сама смерть йде на нас. Хотілося бігти, кричати, але якась невідома сила сковувала наші тіла. Ми не могли зрушити з місця, лише безсило спостерігали, як величезна хмара воїнів наближається до нас. Спочатку я подумав, що це можуть бути якісь лицарі чи подорожні, але від них віяло чимось зловісним, смертоносним.

І ось вони були вже в хвилині від нашого містечка. Раптом ті дивні окови спали з мого тіла, як і з тіл більшості жителів. Ми всі кинулися врозтіч, але це було занадто пізно.

Чорні воїни розпочали різанину. Вони вбивали та калічили всіх без розбору. Я бачив усе — голови, що падали, і сотні бездиханних тіл, з яких повільно витікало тепло. І тоді я відчув жар у грудях, а потім гострий біль, який пронизав мене наскрізь. Чорний меч, такий же похмурий, як і ті лицарі, пронизав мої груди.

Чорний меч, той самий, що належав одному з лицарів, пронизав мене. Холодне лезо пробило мої груди наскрізь, і світ навколо почав розпливатися. Болісний жар розходився від рани, охоплюючи кожен нерв. Я спробував крикнути, але з моїх губ зірвався лише слабкий стогін. Усе навколо потьмяніло, лише звуки битви ще долинали до моєї свідомості. Вони ставали дедалі тихішими, аж поки не настала тиша.

За декілька хвилин усе містечко затихло. Я чув слабкі відлуння останніх криків, але не міг відкрити очі. Відчуття життя повільно витікало з мене разом із теплом, яке покидало моє тіло. Свідомість залишала мене, і врешті-решт я поринув у темряву.

Прокинувся я вже в якійсь печері. Перше, що відчув, був біль у грудях. Груди були перев'язані, але кожен вдих давався важко. Я лежав на шкірках тварин, а десь неподалік чувся приглушений шепіт. Спроба піднятися викликала різкий біль, але перш ніж я встиг зробити що-небудь ще, біля мене раптом з’явився хтось.

— Лежи, ти сильно поранений. Хоча ти єдиний щасливчик із того міста, — сказав він, його голос був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася якась прихована тривога.

— А що з рештою? Що сталося? Хто ті чорні лицарі? Хто ви? — Я відчайдушно намагався зрозуміти, що відбувається, але відповіді не отримав.

— Не задавай зайвих питань. Зараз тобі потрібно відпочити і набратися сил, — холодно промовив незнайомець, і зник так само швидко, як і з’явився.

Я вирішив підкоритися. Якщо доля дала мені ще один шанс, я не мав наміру його прогавити. Все одно в мене вже нічого не залишилося. Батько загинув на війні, маму викрали та вбили бандити, коли мені було десять. Сестра залишилася на моїх плечах, але коли мені виповнилося дванадцять, а їй десять, вона пішла з іншими жінками в поле і більше не повернулася. Наш будинок поступово руйнувався. І ось так я залишився один у цьому жорстокому світі.

Я заснув, а прокинувшись, відчув себе набагато краще. Зміг самостійно підвестися і пройтися. Вийшов до входу в печеру — і вжахнувся. Ми були на самісінькому краю скелі, над безкрайнім океаном. Вихід із печери утворював своєрідний природний балкон, звідки відкривався неймовірний вид.

Переді мною простягнувся величезний океан, що зливався з небом на горизонті. Сонце щойно піднялося над обрієм, і його перші промені обережно торкалися поверхні води, вкриваючи її золотистим сяйвом. Океан здавався безмежним і вічним, мовби весь світ кінчався тут, у цьому місці, і далі починалося щось незвідане і таємниче.

Вода переливалася всіма відтінками блакитного, змінюючись від яскраво-синього до насиченого бірюзового там, де промені сонця грали на її поверхні. Невеликі хвилі ритмічно накочувалися на скелі далеко внизу, розбиваючись об каміння зі звуком, схожим на приглушений шепіт. Повітря було наповнене свіжим ароматом солі і легким бризом, що освіжав обличчя, змиваючи залишки нічних жахів.

Вдалині можна було розгледіти невеликі острівці, які виглядали як смарагдові точки на безкрайній водній гладі. Вони нагадували оази спокою посеред цього величного океану. Небо над головою було чистим і прозорим, з кількома хмарами, що повільно пливли, мовби забувши про час.

Цей вид був настільки прекрасним, що на мить я забув про все, що сталося. Здавалося, що тут, на краю світу, можна знайти спокій і умиротворення. Але раптом мене охопило те саме відчуття, що й тієї ночі. Жах повернувся, накривши мене з головою. Я впав на землю і з жахом поповз назад у печеру. Зі сторони це, мабуть, виглядало смішно: парубок 15 років, досить високий і сильний, повзе назад у печеру, наче краб, піджавши хвіст.