Початок дороги

Невдовзі підійшов Пікасо, і ми мовчки вирушили додому. Я відчував, як у грудях стискається серце від болю та нерозуміння. В голові кружляли думки про Кейт, про її холодний погляд та байдужість. Але я знав, що винен у цьому я сам. Ті слова, сказані тоді, в минулому, залишили рану на її серці, яку я не помітив, бо був засліплений власними амбіціями та болем.

По дорозі додому я поділився своїми думками з Пікасо. Він мовчки вислухав мене, не перебиваючи і не засуджуючи, а потім м’яко поклав руку на моє плече, починаючи заспокоювати та мотивувати. Його голос був теплим і спокійним, немов він точно знав, що все буде добре, а труднощі й біль лише загартують мене на майбутнє. Його слова повільно заповнювали порожнечу в моєму серці, і я почав поступово повертатись до реальності, відчуваючи, як надія повільно повертається до мене.

На ранок я прокинувся з ясною думкою, що потрібно рухатись далі. Поки я не можу повернути Кейт, поки не знаю нічого про свою сестру, мені залишається лише одне – приєднатись до шукачів пригод і продовжити свій шлях, вдосконалюючи навички та збираючи інформацію про дорогих мені людей. Цей шлях міг бути важким, але я знав, що це єдиний правильний вибір.

Я тільки піднявся з ліжка і хотів щось сказати Пікасо, але він уже стояв у дверях моєї кімнати з широкою посмішкою, тримаючи сумку в руках. Кинувши її мені, він промовив:

— Годі роздумувати, Вільяме. На нас уже чекають у штабі шукачів пригод.

Я усміхнувся у відповідь, відчуваючи вдячність до Пікасо за його підтримку та розуміння, що так легко виникало між нами навіть без зайвих слів.

Привівши себе до ладу, ми швидко залишили будинок і рушили вулицями міста до штабу. На вулиці панував післясвятковий настрій. Люди, хоч і втомлені від учорашнього свята, були усміхненими та привітними, навколо чулися жарти й радісний сміх. У повітрі досі витав аромат свіжоспеченого хліба, солодких ласощів та весняних квітів, змішаних із літнім теплом, що вже повільно входило в свої права.

Я вдихнув це повітря глибше, відчуваючи, як всередині народжуються нові надії та плани на майбутнє. Можливо, попереду на мене чекає чимало випробувань і небезпек, але тепер я був готовий зустріти їх із високо піднятою головою.

Із такими думками ми з Пікасо увійшли до штабу шукачів пригод, відкриваючи новий розділ у нашій історії.

На відміну від зовнішнього вигляду просторої будівлі, всередині виявилося напрочуд тісно. Всюди лунав шум, що нагадував звичайну таверну. За столами сиділо багато шукачів пригод, які голосно спілкувалися, сміялися та випивали. Атмосфера була невимушеною, навіть дещо хаотичною.

Ми з Пікасо підійшли до столу реєстрації, де відповіли на стандартні питання та заповнили короткі анкети. Після цього нас ввічливо запросили до окремої кімнати, яка виглядала значно серйозніше за таверну. Всередині вже перебувало кілька інших шукачів пригод, які схвильовано очікували на щось, а поруч стояли священики та люди, схожі на адміністрацію штабу.

Коли ми увійшли, священики уважно оглянули нас, час від часу перешіптуючись між собою та щось записуючи. Адміністратори теж перемовлялися, періодично кидаючи уважні погляди на нас. За кілька хвилин очікування один із представників адміністрації оголосив декілька імен, серед яких пролунали і моє з Пікасо. Я відчув, як серце прискорилося.

— Ті, чиїх імен ми не назвали, можуть бути вільними, — спокійно мовив адміністратор, поглянувши на інших. — Щодо решти, просимо вас затриматися на деякий час.

Після того як решта покинули кімнату, залишивши нас у тиші та очікуванні, один із старших адміністраторів заговорив більш серйозним голосом:

— Щодо вас... Вам випала велика честь і можливість значно розвинути свої магічні здібності та отримати безцінні знання в академії Сайказн, що знаходиться в однойменному місті приблизно за день дороги на північ від столиці. У кожного з вас було виявлено магічне насіння, що говорить про значний потенціал до розвитку магічних мистецтв. Імперія зараз як ніколи потребує талановитих і здібних людей, тому не варто втрачати таку нагоду.

Ми з Пікасо перезирнулися. У наших очах було одночасно здивування та певна розгубленість. У цей момент один із присутніх запитав нерішуче:

— Чи можна відмовитися від цієї пропозиції?

Священик, що стояв поруч, раптово перебив адміністратора, не приховуючи свого невдоволення:

— Звичайно, ви маєте повне право відмовитися, але знайте, що це рішення є остаточним, і більше такої можливості у вас ніколи не буде. Раджу всім уважно обміркувати свою відповідь. Ми очікуємо вашого рішення через кілька днів, — його голос прозвучав суворо, ніби він намагався підкреслити вагу кожного слова.

Він махнув рукою, даючи знак решті адміністрації та священикам, і всі вони швидко покинули кімнату, залишивши нас у тиші. Декілька митей ніхто з нас не промовляв жодного слова. Кожен перебував у своїх думках, обмірковуючи можливості й наслідки цього рішення.

Я поглянув на Пікасо і побачив, що він теж глибоко задумався. В академії нам відкриються нові знання та перспективи, але чи варто це того, щоб відмовитися від свободи, якою ми зараз насолоджувалися?

Декілька хвилин ми просто сиділи у тиші, кожен занурений у власні думки. У повітрі висіла напруга — ніби сама кімната чекала нашого рішення. Цю тишу раптово порушили важкі кроки за дверима, й до кімнати зайшов один зі священиків. Він оглянув нас суворим поглядом, затримавшись на мить на кожному з нас, і рівним, майже байдужим голосом мовив:

— У вас є час подумати кілька діб. Ми ще не зібрали групу.

Його слова прозвучали ніби ковток свіжого повітря — не спасіння, але вікно можливостей. Він пішов так само тихо, як і зайшов, залишивши за собою відчуття, ніби світ дав нам маленьку паузу, передих перед грандіозною зміною.

Ця пауза дала нам шанс розібратися в собі, зважити все без поспіху.
Невдовзі повернулась адміністрація, принісши нам посвідчення шукачів пригод — прості пластини з карбованим гербом, але важкі символічно. Тепер ми офіційно були частиною цього світу авантюристів.