Правда

Я вже майже дійшла до місця, якого боїться майже кожен. Тут завжди тихо, а якщо щось і відбувається, то переважно вночі. Тут люди сидять за свої погані справи, або ж справи інших поганих осіб, у яких просто купа грошей в кишенях. До мене підійшов товстенький знайомий охоронець зі смаглявою шкірою та темнуватими вусами. Махнувши рукою, запросив зайти, але я лише вигукнула:

-Агов, покличте містера Томаса!

-О! Це ти,Еліс?- тут усі мене знають.- Зараз покличу! Тільки нікуди не йди. 

На щастя, знаючи мене, ніхто не здогадується про таємниці, які ховає це серйозне та завжди спокійне обличчя. Просто беземоційне. Вже почало сутеніти, але я продовжувала чекати.

Мене привели до старої подряпаної кімнати з сірими стінами та вікнами, які я називала місцями для світла, бо замість скла вони мали ґрати. Залізні та цупкі, аби ніхто не втік. 

-Чого тобі?-відрізав чоловік з сивим волоссям та легкою борідкою. Його блакитні очі стежили за кожним моїм рухом, добре приховуючи це. 

-В мене справа..., тату.

Та на це я почула лише сміх. 

-Тату! Тату! Ти чув?-звернувся до поліцейського. Той подивився на мене якось сторожко, а потім вийшов за двері, щоб ми змогли поговорити наодинці. Батько і донька, які так давно не бачились. 

-Та мені начхати чи ти прийдеш, чи ні! Я зі зрадниками не розмовляю!

Я стиснула руку в кулак. Так, дочка зека стала детективом. Цікавий розвиток подій. Занадто цікавий. 

-На роботі сталося вбивство і...

-Ла-ла-ла, не чую! -вигукував Томас,виглядаючи як дитина.

-Ну от і добре! Тоді сама розберуся!-не витримала я, збираючись йти.-І ніякі вбивці мені не страшні. Шкода, що батько боягуз!

Кроки рушили до дверей, прямуючи темним коридором від якого пахло сіркою та брудом. Ненавиджу цей запах.

В кімнаті : 

-Що вона мала на увазі?- запитав містер Томас, дивлячись у порожнечу.

-А? Та там на роботі просто переполох! Уявляєте, їй як і двом вбитим підклали під двері червоні троянди! Думаю, Еліс ще й погрожують. Чи вб'ють..., чи ні? Ех, бідне дитя,- поліцейський не перший рік тут працював, тож знав як має поводитись з містером Хейл. 

***

Повітря було прохолодним. Я закуталась червоним шарфом, який мені колись подарував знайомий товариш і хотіла вже йти, як...

-Еліс! -позаду стояв батько.

-Що тобі? 

-Цейво... що то за справа?-він виглядав спантеличеним, але одночасно суворим, вдаючи байдужого.

В очах з'явився вогник надії. Усе розповівши, присіла на лаву, вдихаючи дивний запах повітря, що наче змінився. Давно я так не розмовляла з батьком. Просто сидячи на лаві в згустках мороку й печалі. 

-Такого я ще не чув,-почав він.-Колись в дев'яності стався замах на людину. Чоловік нічого не пам'ятав,а дружина весь час плакала під дверима. Тож вночі вона прийшла до нього та... Ну короче його тепер нема, а вона десь неподалік сидить за скоєний злочин.

-Тобто... дружина вбила чоловіка? - здивувалась я. Хоча для детектива тут не було нічого дивного. 

-Так. Ревнувала до останнього!-засміявся старий.

-Цікаво…,-на моєму обличчі теж з'явилась легка усмішка. Справа набуває нових барв!

Я постукала до міс Кеті, і вона,звісно, відчинила.

-Доброї ночі, міс Хейл. Щось хотіли?-спитала жінка, тримаючи двері, аби я не зайшла. Вона була одягнена в легку кофтинку та сорочку білого кольору для сну.

Біля входу стояли брудні чоботи,які привернули мою увагу. Помітивши мою зацікавленість, Кеті швидко відповіла:

-Мій батько живе на болотах. Не любить місто, людей,-почала сміятись, ховаючи справжні почуття та переживання.-Я приїжджаю до нього кожну суботу, щоб передати їжу.

Я побігла сходами, і невдовзі опинилась на знайомій вуличці Манчестеру. Думки переплітались. Невже…

Телефон задзвонив, повернувши мене до реальності. Рой Везербі,потім передзвоню. Точно знову сміятися буде, чи щось таке! 

Телефон все дзвонив і дзвонив. Я наближалася до лікарні. Палата номер 71 зустріла мене тишою та дивним передчуттям. В ліжку нікого не було. Мій телефон засяяв, і я відчула, що хтось стоїть позаду.Підійшовши до столу, помітила чийсь гаджет, в на його заставці було два юнаки. Кай та… Незнайомий мені хлопець. Як я не дізналась про його існування? Пропустила повз очі... Хоча, це не має значення. Сюди може прийти його дружина і тоді...

Телефон завібрував. Трясця, і що хоче цей Рой?! 

-Ало! -вигукнула я зі злістю. 

-Еліс,ти де?! -Рой виглядав стурбованим.

Я розповіла, що знаходжусь в лікарні та знаю можливого вбивцю, але Рой на це лише вигукнув, аби я швидко тікала звідти.

-Кай Гейл-ось справжній злодій! Я дізнався усю правду, і про це розповіла його дружина!

-Що?! Вона у відділку?-здивувалась я. 

-Так,тут їй нічого не загрожує. Я розповім на місці. Тікай поки не пізно! Еліс, ти чуєш мене? Еліс! 

У вухах загуло. Я ледь трималась, аби не впасти. Дивний зарах препаратів долинув до мене, запрошуючи до сну. Та я трималась. 

-Поклич Джейка. Я хочу, щоб він приїхав.

-Я вже їду, Джейк не приїде аж ніяк…,-Рой стишив голос, і трохи відкашлявся.

-Що з Джейком?!-почала кричати я, вимагаючи пояснень, але тут почула, як двері відчинились. В очах запаморочилось та я упала на землю. Тиша залунала у вухах, не даючи почути крики Везербі. Рой щось кричав у слухавку, кликав мене… Очі заплющились, і моє тіло впало на підлогу не в змозі поворухнутись. 

-Дурна дівчина,-почула тихий хрипкий голос.