Секрет чоботів?

Рина Уелс вирішила зайнятись Хлоєю. У цей час я поїхала до лікарні, де лежав Кай Гейл, аби перевірити кожну свою здогадку. Чоловік мав кращий вигляд, аніж минулого разу. Вже причесаний та одягнений в білий смугастий одяг, він попивав вранішню каву та позирав то на годинник, то на мене. Зайшовши до кімнати, я привіталась та сіла на стілець.  

Чоловік розповів, що дещо згадав, і це ще більше привернуло мою увагу. Може, він бачив можливого вбивцю? Або ж зізнається у всіх злочинах. Щось з цих двох деталей полегшило б мені життя. 

-Я згадав, що в той день бачив чоботи,-відповів чоловік, потираючи підборіддя. 

Тільки надія прийшла до мене, а тут таке! Чоботи нам точно не допоможуть аж ніяк. Що ж, схоже, я просто витрачаю свій дорогоцінний час. 

Вже хотіла йти, але Кай зупинив мене рукою, продовживши оповідь. До мене долинув запах препаратів та жіночих парфумів. Хоча в палату чоловіка точно не заходили жінки. Або ж ні? 

-Не просто чоботи,-він прикусив нижню губу.- Вони були з шипами та брудні, а грязюка нібито з болота, чи... хоча так, з болота,-чоловік знов почухав підборіддя, пригадуючи деталі.-Фірма знайома, але не можу згадати яка саме. 

І тут Гейл узяв аркуш паперу та олівець. Почали вимальовуватись деталі взуття. Я помітила ті самі шипи, і почала розуміти про яку саме фірму казав чоловік. “ЧелестерВойс” виготовляє схожі чоботи. Тобто робила це, бо зараз вони майже не продаються. Залишились лише у наших дідусів та, можливо, бабусь. 

Тож я поїхала додому. Справа справою, але порушувати режим відпочинку не можна. Розмістившись у кріслі, попивала каву з молоком. Я більш фанат кріпкої та гіркої, але здоров'я дозволяє лише таку. Запах печива перебивав нотки свіжозварених зерен, і я на мить поринула в світ думок та передчуттів. 

Телефон задзвонив.

-Ало?-мені довго ніхто не відповідав, але нарешті наважившись, почула хрипкуватий голос невідомого:

-Більше не лізь туди. 

На задньому плані почулись звуки птахів, природи. Зовсім не гули автомобільні двигуни. Я припустила, що людина знаходиться подалі від міста. Може, ліс, або ж болото. 

-Якщо не хочеш більше квіточок, то не лізь куди не треба!-повторювала особа, і я спокійно намагалась почути деталі. Голос був замаскований, але це не сильно заважало. 

-Агов, я йду!-дзвінок завершено.

Остання фраза була незрозумілою, якоюсь не страшною. Нібито людина розмовляє не зі мною. Напевно, хтось перебував поряд з нею. На злодія не схоже, і я це добре зрозуміла. На обличчі з'явилась легка усмішка. Зібравши речі, поїхала до відділку. Завтра якраз піду до Григорія. Він психолог тож, може, щось розкаже про нашого незнайомця. 

В хлопця в кабінеті, на диво, було чисто. Усе ідеально розкладено на поличках, на столі теж:папка до папки, листочок до листочка. Краса! Ковальчуку варто повчитись в друга.

-Я можу сказати, що це не маньяк. Ця людина має "місію": налякати тебе. По останній фразі це добре видно.Ця людина...,-він замовк,-може бути ким завгодно. Навіть милою мамою, чи дружиною.

-Що скажеш по вбитій? 

-Її точно прибрали не просто так. Отруїти,а потім по річці пустити? Маньяки би не труїли, особливо чоловіки. Для них легше задушити, чи щось таке. Я думаю, що це зробила жінка, або хтось, хто хоче підставити жінку. По річці пустили задля страху, не більше. 

Я вийшла з кабінету з дивним передчуттям. Вперше Григорій здавався не дивним хлопцем, що більш схожий на дитину, а розумним спеціалістом. Кожен з нас має якусь місію. Наприклад, я не хочу, аби хтось просто зустрів мене на вулиці з вигуками:”Еліс! Пам'ятаєш наші шкільні роки?”. Тоді б я просто відрізала:”Ні, і згадувати не хочу”. Не було в мене друзів, от і все. Звісно, окрім Джейка та того незнайомого хлопчика. 

Потрапивши до кабінету, зустріла міс Уелс. Вона сказала, що справа вже скоро розкриється, бо Хлоя,бачте,зізнається в злочинах. Я, звісно, здивувалась:

-Хто її допитував? 

-Містер Везербі,бо у мене були справи удома,-завагалась Рина, дивлячись у порожнечу.

Я швидко вибігла з кабінету на пошуки містера Роя. Цей негідник зробить усе, аби швидко завершити розслідування!

На щастя, шукати його не потрібно було. Він якраз вів Хлою Маккартні. У дівчини було побите лице, і хоч вона і була сильна, але не стримала сльози.  

Я з переляку почала кричати на Везербі та ледь не полізла у драку. На щастя, він зміг усе пояснити. 

- Хлоя сказала, що розповість подробиці. 

-Подробиці? - здивувалась я.

-Так, міс Хейл. На мене напали учора. Я не була на місці злочину, а з Каєм бачились лише по роботі,-хто нападав жінка, на жаль не помітила. Тож справа знов зайшла в лихий кут.

- Ще ця людина... ну як сказати? Вона не говорила,-продовжила вона.-Лишень включила запис голосу. Я не бачила від болі, але їх було двоє. В записі йшлося про те, що вам загрожує небезпека. Я повинна була передати це. От і все.