Подарунок під дверима

Це був прохолодний ранок в Манчестері. Люди попивали каву в сусідніх крамницях, хтось біг до зупинки, аби не спізнитись на автобус,а я поспішала до відділку. Сьогодні мій перший робочий день, тож варто показати себе з кращого боку.

Сам відділок розташовувався на вулиці Мейкон-стріт. Я там раніше не бувала. Доволі тихе місце зі своїми історіями та подіями. Я зайшла до середини. Одразу помітила дошку з фотографіями найкращих детективів, одним з яких був Рой Везербі. 

Двері відчинилися, і на мене полилась якась холодна рідина, а точніше-вода. Я почула сміх, що долинав з-під столу. Спочатку визирнула світла голова з дивакуватим волоссям, що стирчало в різні боки, мов у їжака. А потім і трохи темніша макітра з виразними очима, що стежили за кожним моїм рухом.

Один з хлопців почав сміятись та тицяти на мене пальцем, за що і отримав на горіхи. Потім я почула другий голос. Він був з нотками сарказму:

-Хех, Ковальчук, ти бачив її?! 

Не витримавши такого приниження, кинула папку на стіл, і документи полетіли хто куди, але мені вже було байдуже. До кабінету зайшов чоловік років 50-60-ти і поглянув на мене карими очима. В нього були окуляри, зовсім прозорі, немов у ректора, чи якогось вчителя. Сиве волосся та борода вказували на поважний вік особи. Я встала та махнула рукою незнайомцю, вітаючись. Та він лише поглянув на двох хлопців, один з яких тримався за голову, по якій я і вдарила.

Чоловік пояснив, що тих двох звати Ковальчук та Григорій, і вони ходяча банда. Завжди разом, мов брати. Люблять пригоди, але і працювати теж не проти. Я кивнула, і він додав:

-Я патологанатом працюю. Мене Дмитром Дмитровичем звати.

-А мене Еліс Хейл,-відповіла я, посміхнувшись у відповідь. Вийшло майже щиро.

В кімнаті залунала мелодія знайомої пісні. Дмитро Дмитрович подивився на мене, піднявши одну брову, а я знизала плечима у відповідь. Узявши слухавку, почула знайомий голос Джейка:

-Еліс, виїжджай. Я тебе чекаю біля річки Снейк, зустрінемось там, де почуєш звук сирени від автівки.В нас, -він змовк, -труп.

Джейк мій товариш дитинства та коханий хлопець. Ми дружили ще з першого класу, разом проводили час в дитячому будинку… Пам'ятаю, що з нами був ще якийсь хлопак, але його ім'я вже й забула. В спогадах залишився, як просто Друг.Знали один одного краще за всіх і завжди щось придумували.

Я приїхала на місце. Почувши звуки сирен, махнула Джейкові, який дивився на річку, мов зачарований. Він кивнув, запрошуючи злісти вниз, і вказавши рукою на човен зі старого дерева.За мої п'ять років роботи, не бачила такого. У ньому лежала молода дівчина,в руках тримаючи червоні троянди, які вже трохи почали в’янути. Біла сукня була схожа на весільну, але трохи іншого фасону. З довгими рукавами та плямами на спідниці.

-Її отруїли,-гукнув Джейк, поки я роздивлялась усі подробиці.-До речі, що з тобою?-запитав хлопець, приховуючи сміх. Я просто махнула рукою, ніби кажучи:”Не переймайся”. І відійшла трохи подалі. 

Біля річки було дещо прохолодно, тож довго я стояти не змогла. Підійшовши до автівки, дістала ковдру та загорнулась в неї, дивлячись на схід Сонця. Так, робота розпочалася занадто рано, як на мене. Хотілось би ще поспати, та мені, як детективу просто не дозволяється навіть думати про таке.

-Щось знайшли? Телефон, чи, може, гаманець? - запитала я, попиваючи гарячу каву з пляшки, в двох дорослих чоловіків з іншого відділку.

-На спині сліди, напевно,її тягли по дорозі,- відповів один здоровань, тримаючи камеру. 

Може, жінка? Чоловік би з легкістю узяв жертву на руки. Хоча якийсь хлипкий хлопець теж міг бути. Я звернула увагу на троянди, але нічого окрім них не знайшла біля померлої. 

-Не думай наперед,-до нас підійшов Рой Везербі. Я його ненавиділа ще з років навчання в універі. Просто типаж, який завжди хоче бути кращим, нічого не роблячи.-Це точно самогубство! 

Він був другом Джейка, і працював разом зі мною в минулому відділку. Його перевели сюди, як і мене, але значно раніше. Цей чолов'яга завжди змахував смерті на самогубство, а я не вірила, сварилась з ним через це. І хто залишався переможцем? Звісно, що міс Хейл!

-Еліс, тобі дзвонять,-сказав Джейк, повернувши мене до реальності.

Я узяла слухавку та почула знайомий голос Бріджера, нашого головного у відділку.

-В лікарню потрапив відомий бізнесмен Кай Гейл. Їдь до нього.

-А як же труп?-спитала я.

-Хлопці займуться ним. Можливо,ці події пов'язані. Він знав мертву.

Мені більше не потрібно було нічого пояснювати. Тож я зібрала потрібні речі та рушила до вказаної адреси лікарні на околицях Манчестера. Через десять хвилин я опинилася у лікарні. Зайшовши у палату мене зустрів Кай Гейл. 

Чоловік мав дещо худорляве світле лице. Коротенька борідка додавала брутальності та підкреслювала риси його обличчя. Зморені очі та зморшки чи то від тяжкої роботи, чи то від страху.

-Добрий день,моє ім'я-Еліс Хейл. Я б хотіла дізнатись подробиці що до вашого нападу,- сказавши це, узяла блокнот, аби записати кожну маленьку дрібничку. Іноді вони можуть зіграти вирішальну роль у справі. 

-Не знаю. Я нічого не пам'ятаю,- це все, що змогла витягти за ті кляті десять хвилин. Чоловік наголосив, що не хоче нікого бачити до розкриття справи. Звичайно, після нападу я б теж перестала довіряти навіть найближчим моїм знайомим.

Вийшовши з палати, помітила блондинку в світлій сукні. Вона часто переводила погляд то на мене, то на підлогу, тримаючи себе за шию. Це здалось мені дивним, тож я підійшла до неї.

-Мій чоловік! З ним усе гаразд? Щось пам'ятає?-підбігши, почала розпитувати, узявши мене за руку. Таке я не любила, тож відійшла трохи подалі та запитала хто вона така.