Крізь гілля дерев

~Коли тобі щось загрожує, то єдиний вихід-

Втеча...~

***

Ро Хайні забрала поліція, а Вівіан відвезли до лікарні. Якщо її не врятують, то… через мою необачність вбивця вб'є вже третю людину. Так, я розумію, що Ро тримав ніж, і все вказує на нього, але… він знаходився доволі далеко від міс Хьюго. Треба провести експеримент, а також подякувати цьому закладу за таку чудову каву. 

Запах молока та кориці нагадав про Стівена Брауна. Він обожнював саме такий напій. Цікаво, де цей чоловік зараз? В руках тримала філіжанку, і просто дивилась в порожнечу, рахуючи час вбивства. Одна-дві хвилини. Чи встигнув би хоч хтось за цей час? Чи… чому Вівіан не вмерла? Вбивця рахував завжди наперед, а тут… просто не знав, що хтось вмикне світло, тож почувши кроки за дверима, віддав ніж першому ліпшому на шляху. 

Треба перевірити цю теорію, але спершу завітаю до однієї жінки. Сподіваюсь, що вона очікує на мій приїзд. 

Автівка приїхала на декілька хвилин раніше, аніж я думала. Олеся Мадолінець сьогодні була вбрана в сонцезахисні окуляри та короткий піджак. Лакові штани та пов'язка на голові додавали більш байкерського вигляду, що розсмішило мене, адже це аж ніяк не вписувалось до червоної автівки з написом:”Жінка за кермом”. 

-Куди їдемо?- спитала дівчина, знявши окуляри.

-Вулиця Стріт-Ворс, будинок номер 47. І швидше, бо це щось мені не до вподоби.

-Будемо бігти за вбивцею?-посміхнулась Олеся, зробивши руками символ миру. 

-Не сьогодні, в нас у відділку й так забагато справ…,-справді, Рина повинна допитати містера Хайні. Сподіваюсь, що в неї все вийде без агресії та інших проблем.

Автівка рушила, і я в останню мить помітила чорний автомобіль, що теж поїхав за нами. Вікна темні, тож розгледіти ймовірного водія не вдасться. Треба відірватись. Я не впевнена, але, можливо, то мій недавній товариш знов навідався. 

Олеся помітила страх на моєму обличчі, але подивившись назад, без слів зрозуміла у чому справа. Вона стукнула нігтями по керму автівки та підморгнула мені. 

-Я знаю коротку дорогу. Доберемося до Стріт-Ворс десь за п'ять хвилин. Тож… не забудь пристебнути ремінь безпеки!-автівка наче з розуму зійшла. Ми потроху набирали швидкість, і я почала нервувати вже не через злодіїв, а через нашу безпеку. На щастя, їхали через порожню дорогу, яку обромляли ліс та кущі. Тут доволі рідко хтось ходить, чи проїзджає, тож проблем не повинно виникнути. 

-Еліс, ми майже…,- і тут в голові загуло. Я відчула, що очі заплющуються, і моє тіло провалюється в невідоме. “Біп-біп!!!”,- Мадолінець засигналила та іронічно посміхнулась.

-Ти коли спала останній раз? 

-Це не через сон,-відрізала я, вхопившись за кермо.-Стій! 

Машина невідомих перекрила нам дорогу, але Олеся не здалася. Вона крутнула автівку майже на сто вісімдесят градусів, і поїхала прямісінько по траві та камінню. Я відчула, що тіло почало стрибати, як скажений м'ячик, та через це мені стало гірше.

-Як погано? - бадьоро спитала Мадолінець, проїжджаючи повз дерево. На щастя, ми змогли виїхати знов на дорогу, продовживши свій рух. 

-Дуже,-відповіла я.-В тебе є якісь знеболювальні? 

І тут я відчула, що відірватись нам вдалось лише на деякий час. Телефон задзвонив, і на екрані з'явився номер Роя Везербі. Як він зумів подзвонити мені? Чорна автівка намагалась зупинити нас, але Олеся легко проїзджала повз, звертаючи в іншу сторону. І так нам декілька разів потрібно було повертатись назад. На диво, невідомий не намагався підрізати машину. 

-Ало?- відповіла я, почувши хрипкий голос чоловіка та мого напарника. 

-Хейл, це ти? Де ти зараз знаходишся? 

-Рой, пробач, але балакати ой як важко! Зможеш зателефонувати пізніше? 

Коротка пауза.

-Я довідався деякі важливі факти що до мого затримання. Сподіваюсь, що скоро тебе побачу.

Завершення виклику.

Наша автівка продовжувала рух, та потроху я відчула, як ми спиняємось.

-Трясця! Колесо пробили!-вигукнула Олеся, відпустивши кермо.

-Що робити?- спитала я, побачивши, як до нас під'їхав чорний автомобіль. 

-Ти зможеш бігти?-спитала подруга.

-Думаю, так.

Я зрозуміла, що вона мала на увазі. Вже майже вечоріло. Скоро Сонце зайде за горизонт, і тоді бігти з одного боку буде легше, але з іншого добратись до міста стане ой як складно! Голова паморочилась. Вхопивши перші-ліпші пігулки, вибігла з автівки, махнувши рукою Мадолінець. Вона посміхнулась, одягнувши свої сонцезахисні окуляри на обличчя. 

-Бувай, френдс! Скоро знов побачимось! 

Мої ноги ступили на м'яку траву, від якої відгонило дивним передчуттям. Вітер тихенько колихав дерева. Скоро має початись дощ, або ж злива. Як пощастить. Бігти до Стріт-Ворс, зважаючи на наші тимчасові повернення назад,десь хвилин 20-30-дцять. Тож я накинула своє темне пальто та сильніше насунула капелюх на обличчя. Давно я не тікала, з тих пір, як зрозуміла, що означає бути Еліс. 

Блискавка промайнула на небі, і я нажахано подивилась назад. 

-Еліс, стій!-з автівки вибіг високий хлопець з темнуватим волоссям та в синій сорочці. Він поглянув на мене своїми блакитними очима та махнув рукою, вказавши на бейджик.

Я помахала у відповідь, але відвернувшись відчула запах дощу. Останній раз це було, коли я мала білу чудову сукню. Та тепер це змінилось на джинси та темний капелюх. 

Ноги швидко рушили по м'якому ґрунту, відчуваючи, як позаду хтось наздоганяє. Ставало дедалі темніше. Птахи пролітали повз, ховаючись на деревах від крапель, що безжально стікали з мого обличчя. Руки тримались за перші-ліпші гілочки, аби ті не завдавали болю. Пробігши повз річку, зрозуміла, що трохи відірвалась. Я маю зовсім мало часу. Варто десь сховатись, щоб почекати, аби Стівен Браун рушив в інший бік. Це врятує мене.