Все більше підозр

~Тікаючи від своїх думок, ми залишаємо сліди,

до яких повернемось в майбутньому~...

***

Дощова погода завжди зустрічала Ліверпуль зі звуком крапель та вигуками життєрадісних людей, які завжди радіють дрібницям. Чесно кажучи, ніколи не розуміла їх. В той день я просто зрозуміла, що всі проблеми лише через мене. Батька посадили, бо той не мав грошей на моє лікування… Мати пішла, бо я народилась… Все проти мене. І що скажуть люди?” Йди за інерцією. Пливи за течією.” А самі хоча б намагались це зробити? Коли сидиш у відділку, розуміючи, що зараз полетиш за ґрати, і тут кажеш собі:”Пливи за течією життя!”. Безглуздя та й годі.

Я дивилась за рухом машин, людей, що кудись поспішали. Це нагадувало мурашник. Будинки височіли над горизонтом, і десь за хмарами заходило Сонце за обрій. Чи я бачила це? Ні, просто знала, що це так, от і все.

В той момент, коли вибір був зроблений, і я стояла, роздумуючи над подальшим життям батька без мене, почула голос,який,можливо,врятував мене.

-Моє ім'я Стівен Браун. Я можу допомогти вам.

В цей момент я відчула, як виростають другі крила. Узявши візитку, підписала договір, що мав змінити моє життя назавжди. На жаль, свою половину обов'язку я не виконала.

Літак вилетів о сьомій ранку. Так я втекла разом з Джейком до Лондона, а потім потрапила до Кембриджу, а звідти в Манчестер. Просто ховаючись від проблем та не дуже приємних людей минулого.

Чи я збрехала що до угоди? Так, але хто в наш час не бреше? Я просто рятувала себе, от і все.

***

Запах медикаментів та спирту зустрів мене, коли повністю прокинулась. На дошці, що стояла в кутку кімнати були зображення лікарів та якихось відомих людей. На столі стояли квіти та чай з лимоном. В шафі я помітила декілька пляшок ліків та фломастери для тієї дошки.

Ноги трохи боліли, і голова паморочилась, але я змогла встати та підійти до вікна. Люди метушились, як завжди. Через головний вхід буде тяжко втекти, тож можна скористатись виходом для персоналу. Узяти халат лікаря в якійсь з кімнат буде легко, а от щоб мене не помітили… 

Узявши червоний фломастер, написала на дошці декілька імен. Майк Олівер та Джо Гоукінс. Що в них спільного? Однокласники не любили обох, бо один був лузером, а інший хуліганом. Далі написала слово Рейк Мітчелс і провела стрілку до Джо Гоукінса. Вони товаришували, і цей факт викреслює його,як вбивцю. Аліса Мейл подруга Кейт Стоун, яка товаришувала з Джо та Рейком. Чи могли друзі об'єднатись, аби вбити друга? Та навіщо? 

Думай, Еліс! Вівіан сором'язлива, але хоче потоваришувати з однолітками. Джо їй не подобався, але от Майк… не підходить. Цей хлопець тільки плутає справу. Ро Хайні єдиний темний тут. 

Написавши його ім'я, провела стрілки до кожного студента. 

Він дружить з усіма. І, напевно, сам і придумав цю гру. Чи… хотів таким способом помститись лузерові та хулігану? З ними не дружив, тож… 

Я швидкими кроками підійшла до шафи зі своїм одягом та хутко перевдяглась. Мені негайно потрібно до інституту! Поки гра не почалась, я повинна встигнути. Якраз зараз ще година до занять. Встигну і на них. Якщо це Ро, то мені цікаво навіщо він взагалі придумав таку гру? Мститись винуватцям? Про це подумаю пізніше.

Пішовши на другий поверх, зайшла в кімнату для персоналу. Халат висів на стільці. Мабуть, його хтось забув. Я помітила бейджик з написом:”Лікар Вайт”. Підійде. Накинувши його на плечі, одягла медичну маску та вийшла в коридор. Зараз більшість людей на ранкових процедурах, тож я зможу втекти без усіляких проблем. 

Майже дійшовши до дверей, почула голос чоловіка, що звертався до мене:

-Лікаре, а де тут кабінет номер 13? 

Я ледве не спітніла. Незнайомець мав темне волосся та сиву бороду. Широкоплечий з довгими ногами, мов у чаплі. Кросівки на ногах темного кольору з написом відомої фірми, а також пляшка з водою в руках. Мабуть, спортсмен. Чоловік тримався за спину. Хм, на четвертому поверсі працюють якраз масажисти. Тож я кивнула та направила його саме туди. 

Далі відчинила двері та вискочила на вулицю. По дорозі до дороги скинула з себе халат та поклала його біля лікарні на лаву. Спіймавши жовту автівку з яскравим написом:”Taxi”поїхала прямісінько до інституту журналістики. Скоро мав розпочатись урок. На цей раз без якихось там макіяжів, чи дорогих суконь. В мене мало часу.

Мені зателефонував Дмитро Дмитрович. 

-Ало?- відповіла я, слухаючи тишу поза екраном гаджету.

-Експертиза що до розтину закінчена. 

-Добре, скинете мені усе на пошту, або ж я потім зайду до вас,-відповіла я, почувши хрипкий кашель чоловіка.

Дзвінок завершено. 

Мене зустріла прибиральниця Ізабелла Ройні. Іноді ті, на кого не звертають увагу, можуть знати більше за нас. Вона кудись поспішала, але я зупинила літню жінку рукою. Було видно,як її обличчя спітніло.

-Таке жахіття коїться зараз!- награно сказала я, дивлячись на її лице. Вона,прикусивши нижню губу, кивнула та пішла вперед.

-Ви знаєте родичів, чи знайомих Олівера? Хочу просто бути присутньою на його поховані. Хороший був хлопець.

Жінка кивнула, але продовжувала мовчати. Вона підійшла до мене та узяла мою долоню. 

-Так, добрий був хлопець,-сказавши це, узяла мітлу та пошкандибала до сусідніх дверей. 

Я помітила в себе в руках записку. Розгорнувши її, прочитала коротке речення: 

“Зустрінемось у мене ввечері. 

Вулиця Стріт-Ворс, будинок номер 47.”

Чи знає щось ця жінка? Усі щось приховують, тільки я нічогенько не знаю… Пролунав дзвоник. Зваживши усі за та проти, пішла до класу. Невдовзі заняття завершились, і ми знов зібрались в актовій залі.