Під дощем... Розбита вщент...

~Приховувати до останнього, і зрозуміти,

Що в цьому не було аж ніякого сенсу...~

***

Коли спадок бабці був розподілений між родичами, мене віддали в якийсь дитячий будинок на околицях Ліверпуля. Там доволі непогано можна було поїсти, послухати історії та нарешті відпочити від безглуздих образ одноліток. Але була проблема, тобто з'явилась, коли мене вирішила вдочерити одна жінка з дивним неохайним волоссям та доволі дорогому,на мій подив, піджаку.

Їй спочатку заборонили це зробити. Чому, маленька я не знала. Але радість була присутня на обличчі, бо міс, чесно кажучи, не сподобалась з першої нашої зустрічі.

А потім це…”Маленька дівчинка зникла два дні тому. Якщо хтось знає її, то повідомте в поліцію.” 

Вона думала, що я її мертва донька, хоч це насправді було лише брехнею, що зародилась в її голові, даючи надію на краще.

Жінка поводилась зі мною мило. Та я не хотіла жити під ім'ям якоїсь Зосі та вдавати, що це правда.

-Моє ім'я-Еліс,-слова, що врятували тоді, коли ми ледь не виїхали з країни.

***

Майка Олівера вбили під час нашої,так званої, гри. Знов гострий предмет. Сто відсотків хтось з присутніх ховає його в себе в наплічнику, але я не можу це перевірити, бо тоді всі довідаються, що я детектив під прикриттям. 

Кейт Стоун затулила руками рота, боючись навіть слово сказати. Вівіан Хьюго мовчки дивилась, не відводячи погляд від хлопця, а Ро Хайні вже встиг подзвонити поліції.

-Я не хочу грати! Це божевілля! Я не хочу продовжувати!- кричала Стоун, але майже ніхто на неї не зважав.

-Хтось грає з нами. Ми не можемо припинити, і це зрозуміло,-вигукнув Хайні, вимкнувши телефон.

-Чому?- запитала я.

-Бо повинні дізнатись, хто тут з нами грається. Якщо зупинимось, то вбивця може…

-Розлютитись?-спитала я, піднявши одну брову.

-Саме так. Тож або грай, або пропав.

Кейт підбігла до мене та заглянула прямісінько у вічі. Від здивування я ледь не впала, сівши на стілець.

-Тікай! Поки є час тікай! Ми маємо втікти… Всі! Він десь поряд, серед нас… Десь тут… Ховається… Десь поряд!

Мені стало якось неприємно, тож кивнувши, я пішла на вулицю, де мене вже чекала поліція та Болдвін. Я махнула йому рукою, ніби кажучи, що маємо новий труп та пішла в інший бік будинків та магазинів,зовсім незнайомих моїм очам.

І чому цей Херрі ходить за мною, мов це я щось приховую? Тобто я щось приховую, але моя таємниця не з найгірших у світі. Але якщо хтось дізнається моє обличчя, то… Пропала і Еліс і міс Хейл. 

Рейк Мітчелс пішов за мною, помітивши це, я сповільнилась та вдала, що не бачу його.

-Далебі, цей вбивця справжній дикун!- вигукнув Мітчелс, дивлячись навсібіч загадковим поглядом.

-Тобі зовсім не шкода Майка?- спитала я, поглянувши просто в його тверде та неймовірно спокійне лице.

-Яка різниця? Не помремо сьогодні, це станеться потім. Сам винен.

-І чим? Що гірший? Що не багатій? Та поліція на таких, як ти…

Але тут я замовкла. Рейк був одним з моїх підозрюваних, тож я не могла так просто дати йому втекти, мов кішці, що з легкістю залізе на дерево, та здаватиметься зовсім бідною та маленькою. Але ніхто не згадає скільки мишей вона поїла.

-Поліції байдуже! Хочуть просто справу закрити, от і все! 

Я поглянула на квіти, відводячи погляд від його байдужих очей.

-Тобі шкода Майка? Ти по-справжньому дивна дівчина. 

В його голосі я відчула нотки жалю та,можливо, навіть співчуття. Та до кого? Співчувати мені так безглуздо, як пройти над прірвою, не впавши. Я не люблю цих підлабузників, що вдають, ніби розуміють інших. “Ми тобі допоможемо, Еліс”. “Не хвилюйся, Еліс”. А потім:Бац! І хоч заміж виходь, аби просто тебе не посадили на декілька років цього короткого життя.

-Я піду…,- сказавши це, спіймала “Taxi” та поїхала до відділку, дивлячись у вікно, і не розуміючи, що мене так розлютило. 

Перевдягнувшись, пішла до свого кабінету, тримаючи тільки заварену каву з молоком. Погода була чудовою:сяяло сонце, птахи співали, люди метушились, а я немов хмаринка, йшла коридором, крокуючи думками та проблемами життя. 

Ро повів себе доволі дивно. Ані жаху, ані співчуття… Лише:”Я подзвоню в поліцію”. Так, наче готувався до цього все життя! Вівіан мала стурбований вигляд, але це все було лише маскою. Їй було начхати на Майка. Тільки Кейт настільки злякалась, що ледь не втратила свідомість. Рейк взагалі густий ліс. Ані емоцій, ані слова. Дзуськи! 

Подивившись навсібіч, відчинила двері, тобто хотіла, але побачивши, що вони відчинені, влетіла туди, мов скажена.

-О! А ось і сам детектив Хейл,-сказала Рина та вказала рукою на стілець. Спиною до мене сидів молодий хлопець, десь мій одноліток. Може, старший на два, чи один рік. Гарно зачесане волосся мало вигляд, наче чоловік тільки вийшов з перукарні. Темно-синій костюм та чорне лакове взуття, додавало йому брутальності та серйозності. 

-В мене й так справ ого-го! Всі нічого не знають, всі щось приховують.

-Тільки давай не як в той раз, коли тебе підстрелили,-сказала Уелс та похитала головою, узявши філіжанку з шафи.-І лежи собі в лікарні, так ні! Поїхала на суд, аби розповісти правду про вбивцю!-почала розповідати незнайомцю.

Я помітила, як чоловік здригнувся, але продовжував сидіти спиною.

-І що з того? Моя професія не сидіти в кабінеті та попивати чай з бубликами. Я повинна ризикувати собою, заради когось. Заради справи.

-От і скажеш це в своєму заповіті:”Вона ризикувала собою, заради того, аби спіймати маньяка, що виявився милою жінкою та її чоловіком, який боявся її батька!”