Увага! Я шукаю свою наречену!

~Коли настане час, ми будемо згадувати деталі, розуміючи, 

Як все просто...~

***

-Тато! Не йди! Ви не маєте права!

От так я в свої сім рочків зрозуміла, що життя складається не з рожевих єдинорогів та хмарок, а зі складного шляху, де інші можуть ображати тебе лише за те, що ти гірший… Бідніший, і загалом просто лузер.

В школі мене ненавиділи майже всі. Лише після уроків я залишалась, аби позайматись спортом з вчителем фізкультури. Старим добрим Генадієм Крейс. Він мав сиву бороду, але підтягнуту та гнучку статуру справжнього спринтера. Хоч він ніколи ним не був. Але серце не дало довго прожити цьому стариганю. Тож далі я продовжила свої тренування з татовим другом-Голс Чікельсом. 

Вставати о сьомій ранку, бігти по колу, потім зарядка, а далі легкий сніданок, від якого реально нудило. Це було моє життя, як маленької Еліс. 

До того моменту, як рідні дізнались про спадок, залишений бабусею для мене. 

-Моє ім'я Еліс,- це єдині слова, що врятували в ту секунду.

***

Я попивала каву, як тут, мов блискавка на небі, з’явився Григорій, наш любий психолог, якому також, як на мене, варто звернутись до лікаря. Він хуткими кроками узяв мою руку та повів до дверей. Без пояснень! Тому і отримав кулаком в живіт. 

-Ай-ай-яяй! Тебе там донька Дмитра Дмитровича чекає. 

-Серйозно? А ну тоді бувай,- сівши в машину подивилась в дзеркало, в якому помітила обличчя молодої брюнетки з червоними губами та довгими віями. Яскрава червона сумка та такого ж кольору лакова куртка додавали сучасності в її образ. Темні браслети на руках та капелюшок вражали своєю вишуканістю. Немов французка з якогось фільму вийшла з екрану телевізора та сіла за кермо автомобіля.

-Ви водите машину,- спитала я, піднявши одну брову.

-Так, справжні леді також цим займаються. 

-Ем, згодна з вами.

Та якось довіра через ці слова не збільшилась. Пристебнутий ремінь безпеки не стане на заваді. 

-То яка справа на цей раз? Я вас, до речі, бачила по телевізору.

-Справді, і коли саме?- запитала байдужим тоном я.

-Коли сталась та пригода в торговому центрі. У вас навіть вистрелили! Я ледве не впала, чесно кажучи. Кров, біганина, і той дивний чоловік, що спостерігав за цим.

-Стоп! Який чоловік? 

Справа Джейкоба Делві була швидко розкрита, і я навіть не здогадувалась, що колись повернусь до неї.

-Я думала, що то репортер. Не він? Фотографував, а потім комусь подзвонив. Це все бачила лише по телевізору, тож…

-За мною слідкували? Стривайте, а в нього був бейджик, чи щось таке? Може, компанія якась написана? 

-Ммм, о! Ми майже приїхали! А, так, був бейджик з написом:”Стівен… якийсь там”. Не пам'ятаю, пробачте. 

Я швидко почала набирати текст пальцями по телефону, немов він мав щезнути, чи кудись зникнути назавжди. 

-Стівен Браун,- повторила до себе,- нафтова компанія. 

-Так, саме так!- вигукнула дівчина, і постукала довгими нігтями по склу автомобіля. 

-Ні! Це не може бути правдою… 

-Щось не так?- спитала дівчина та зробила невинний погляд, мов кошеня, що тільки-но поцарапало твій диван. 

-Ем, міс, як вас? 

-Олеся Мадолінець, я з України, і мій батько теж, тож пробачте за жахливу вимову. Англійська дається доволі тяжко,- вона засміялася дзвінким сміхом. 

-Нічого,- хоч її вимова справді видавалась дивною… На подив, навіть Болдвін Херрі доволі гарно володів англійською, хоч і жив у Франції. 

-Олеся, можу вас попросити, аби якщо побачити ще раз того хлопака, скажете мені? Добре? 

-Звичайно! Ноу проблем! 

Я засміялася, вперше за довгі роки цей сміх був справжнім.

Ми зайшли до величезного магазину. Сукні, чоботи на довгій платформі, шорти з безліччю кишень та сумки з різного матеріалу: лакові, джинсові, зі шкіри… Аж очі почали бігати, мов скажені пацюки перед зерном. 

Я подивилась на зелений шарф, що видавався доволі довгим. 

-Хм, до нього можна підібрати гарні джинси для твоєї роботи, але не для,-вона стишила голос,- прикриття. 

-А що тоді підійде? 

Мадолінець почала ходити по колу, оглядаючи мене та щось кажучи на українській мові, яку я,на жаль, не розуміла. З цих слів почула: 

-Жахіття! Як можна в такому ходити? Це ж повний крінж! 

На щастя, я не зрозуміла жодного. 

Дівчина посміхнулась та доторкнувшись до моїх кучерів, що спадали на плечі, відскочила в бік.

-Ідея! Зробимо з тебе фешн-гьорл!

-Кого? 

-Овва! Та не веди себе, мов стара андатра! Ти молода, та повна сил! А виглядаєш на усі тридцять. Без образ, але робити себе старішою не в моді. 

-Хм, зрозуміла,- спробувала посміхнутись, але через те, що сказали, мов я маю доросліший вигляд, ніж насправді, стало боляче. 

-Щось типу ред підійде! 

-Червоний колір? Не знаю, чи пасуватиме він до мене… 

Напевно, це був єдиний улюблений відтінок Олесі. Через хвилину я вже стояла мов новорічна ялинка, уся в різнокольорових клаптиках тканини. Мадолінець бігала туди-сюди, наче оскаженілий кіт. Це мене смішило. 

Нарешті ми зупинились на червоній лаковій спідниці, шкіряній куртці та довгих чобітках на платформі з великим каблуком. Капелюх доповнював образ. Світла сорочка додавала більш нормального вигляду, бо я аж ніяк не хотіла йти в інститут в короткій футболці. Нарешті ми перейшли до макіяжу. Трішки підфарбували вії, на кінчиках волосся зробили рожевим(мені сказали, що фарба має легко зникнути через декілька днів). І нарешті все! Тепер замість детектива Еліс Хейл стояла студентка, яка хоче привернути увагу.