Той, хто щось приховує...

~Миле обличчя може приховувати самі

Найлихіші загадки свідомості...~ 

***

Це був чудовий ранок на околицях міста Манчестер. Місцеві кав'ярні приносили неабияку насолоду навіть в холодні ранки, чи жаркі літні дні. Людей тут завжди багатенько. Птахи співають, дощ ллє за вікном, прикрашеним зеленими фіранками. На телевізорі показують самі цікаві новини. Хоча, чесно кажучи, мені більше до вподоби свіжі газети та булочки з корицею, від яких відгонить минулими роками та моєю самою найжахливішою зустріччю в житті. 

Якщо хтось би запитав про те, в яке місто не поїхала б навіть за мільйон доларів, я б відповіла: Ліверпуль. Не те, щоб не подобалось місто, просто там саме зустріла ну дуже погану людину. 

Втеча, розшук, а потім купа нісенітниць в газетах та журналах. І хто їх узагалі придумує? Свіженькі новини, так? Начхати на них… Новий паспорт, а потім і житло. Не люблю згадувати ті роки, але ця кава просто якийсь дивний напій. Не дає ніяких шансів зостатися без минулого. 

До кав'ярні зайшов високий на зріст хлопець. Він мав трохи кучеряве волосся, яке намагався підстригати дуже коротко, аби хвильки не заважали. Зелені очі, як завжди, були зацікавлені та бігали, розшукуючи когось. Напевно, мене. Яскраві кеди та футболка, куплена десь в недорогому магазині. На ній був малюночок динозаврика в сонцезахисних окулярах та з парасолькою. Ніколи не розуміла смаку Григорія. За ним одразу зайшов Ковальчук в такому ж одязі, тільки в звичайних прозорих окулярах. Його волосся здавалось дещо світлим, а очі темніші. 

Посмішка робила хлопців несерйозними та більш схожими на дітей. Хоча, я знала, що майже їхня однолітка. 

Вони називали себе братами, але ними насправді не були. Двоє “підлітків” в тілі дорослих чоловіків. 

-Еліс, в нас доручення від Бріджера Грінчерса. Товстопузик сказав, аби ми передали тобі його прямісінько в руці. Тож…,- Григорій простягнув папку з документами, перев'язану червоною стрічкою.

-Це все? 

-Так, а ще…,- Ковальчук миттю забрав одну булочку з корицею та посміхнувся,- це за передану інфу. 

Я закотила очі догори та махнула їм рукою. Телефон задзвонив.

-Ало? Детектив Еліс Хейл вас слухає.

-Ти чого? Це ж я, Болдвін.

Зовсім забула, що тепер в моїй квартирі живе якийсь француз та рідна бабуся, що шукає собі нового нареченого. Або ж вже знайшла. 

-Хотів спитати… підемо сьогодні кудись? Кіно, морозиво, ніч, всіяна тисячами ліхтарів та сердечок.

-Пробач, та ця романтика тільки нудоту викликає,- після розлучення з Джейком взагалі не кортить нових відносин. В мене зараз нова-новісінька проблема: Роя Везербі підозрюють у причетності до вбивства. Я повинна дізнатись, чи то правда, чи брехня. Кому взагалі принесе задоволення посадити за ґрати якогось хлопця, на кшталт злого детектива? 

-Тоді, чув, що тобі передана якась справа щодо вбивства хлопака з факультету журналістики. Джо Гоукінс, чи щось таке… Вгадав? 

-А звідкіля ти це знаєш? 

-Ті хлопаки так голосно розмовляли про подробиці, що я навіть загуглив в інтернеті, але чогось цікавого не знайшов.

І тут на порозі кав'ярні з'явився чоловік в білій, мов сніг сорочці та темному костюмі синього кольору. Капелюх закривав половину обличчя, і додавав якоїсь таємничості та серйозності. 

-Ну що, міс Хейл? Підемо до інституту разом? В мене якраз машина вже біля кав'ярні припаркована…

Ну і як йому відмовити? Добре, все одно часу чекати таксі немає. Якраз в машині ознайомлюсь з подробицями справи. 

Приїхали до місця вбивства десь за хвилинок двадцять. Нас зустріла директриса, вбрана в яскраво-зелену сукню з квітами та піджак синього кольору. Червона помада та просто мега тонкі брови додавали їй декілька лишніх років. Світле волосся з сивиною хвилями спадало на плечі. Вона посміхнулась та випустила сльозу. Зробила це з ноткою фальшу, і я одразу зрозуміла, що хлопак був точно не якимось відмінником з хорошою репутацією. 

-Він був таким хорошим… Ех, що було, то загуло. Тож оглянете все, і підете? Розумієте, нашому інституту не потрібні якісь там… вбивства, чи… ну самі розумієте…

-Зовсім ні. Мені потрібно пройти до студентів, розпитавши кожного.

-Розумію, але… 

Я швидкою ходою оминула директорку та пішла в бік головного входу. Болдвін також побіг за мною, зоставивши жінку саму на вулиці. 

-Пробачте, а де факультет журналістики?- спитала я в одного з високих хлопаків. Схоже, що багатій. Серйозні очі з легкою усмішкою. Джинси та футболка з відомою фірмою, а також піджак, трохи пошарпаний на рукавах. Червоні кеди Converse Chuck Taylor та браслети на кожній руці з срібного ланцюга робили образ ще більш дорожчим. 

-А навіщо вам? Нам казали, що не варто мати справу з журналістами. 

-Я не журеалістка, тож…

-А! То ти одна з тих поліціянтів, яким варто хоч би когось посадити? Я не причетний, і маю власного адвоката!- зрозуміло, з цим хлопцем поговорити не вдасться.

-Рейк, вона ж все ж таки старша. 

-На якісь там два рочки? Та я таких за дві зустрічі вкручував.

І тут рука Болдвіна опинилась прямісінько на вусі Рейка. 

-Я тобі зараз так вуха нам’яну! Зрозумів?! Кажу, якщо питають, або ж…

-Добре, чоловіче! Чого ж ти, брате?- хлопець почав стрибати, тримаючись за вушко, яке враз почервоніло.

-І я не брат тобі! Відведи нас до свого класу, зрозумів?! 

-А в нас заняття! 

-Відпусти його,- спокійно наказала я Херрі. 

Рука враз відпустила Рейка. Я почула, що хтось наче стоїть за моєю спиною. Подивившись туди, помітила лише дівчину з ледь хвилястим волоссям та в світлій сукні з метеликами. Замкнена, низька самооцінка та не впевнена в своїх діях. Може, хоче потоваришувати з якимись відомими дівчатами, але поки що це не дуже їй вдається.