Оповідання

Сонце вже ховалося за горизонтом, останні промені гралися на черепицях, але саме місто, й не думало засинати. Сьогодні король Велерий Гернид повернувся з мертвих земель, отримавши перемогу над останнім з послідовників Князя Тіней. Увесь Герминдор, названо так на честь засновника міста, святкувало перемогу над Королем кісток.

Таверна повнилась сміхом та тостами, служанки ледь встигали розносити випивку, більшість якої розливалась пополу. Більшістю сьогоднішніх гостей були найманці, які доєдналися до походу короля Велерия, вони з радістю згадували бої, та поминали тих, хто залишився в мертвих землях. Окремо від них сидів ельф у чорної сорочці, у полум’ї свічок його бліда шкіра приймала жовтий відтинок, хоча волосся зберегло свою білосніжність. Його фіолетові очі бігали по залу, у пошуках вільної служанки. Келих віна в його руці вже опорожнів, й нуждався в поповненні. Зліва роздався стукіт жіночих каблуків, якій ледь пробивався скрізь шум таверні.

– Містер Елріон? – Поцікавився жіночий голос.

– Нарешті, обновить мені вино. – Ельф навіть не дивився хто підійшов до нього, лише протягнув порожній келех.

– Я вам не служанка! – Обурилась дівчина. – Я прийшла передати послання від Кругу шести.

– Тоді приходь завтра, і не руйнуй мені відпочинок цими маразматиками. – Відмахнувся Еліион.

– Круг шести поважні чаклуни, їх волю та пораду цінують в усіх кутках Миллерии. – Продовжила дівчина, здавалося ще трішки, и вона перейде на крик.

– Дівчино, я чхати хотів на цей ваш круг, ці старі довбні, далі своїх амбіції нічого не бачать. Їм вже понад п’ять тисяч років, а з борделів майже не вилазять. – Слова ельфа виводили дівчину, якби він хоча б на мить поглянув на неї, то побачив би як вона червоніє від злоби.

– Заспокойся Сіві, ти йому нічого не доведеш та й він знає про що говорить. – Знайомий голос змусив Елріона таки перевести погляд на дівчину. Одягнута в білу мантію, з синіми узорами хвиль та виставками лазурної луски, вона намагалась тримати сіпну рівною, її біле світле волосся плавною хвилею лягало на плечі, а в синіх очах вже горіла лють. За її спиною стояла жінка у відвертому наряді чорно-червоного кольору, її майже оголене тіло меркало бронзовим відтінком, у полум'ї свічок, а червоні очі з теплотою дивились на старого знайомого. Напевно вона одна з тих не многих, хто міг назвати цього ельфа другом.

– Давно не бачились, Віола. – З легкою посмішкою мовив Елріон. – Але не так давно, щоб ти встигла народити цю особу. – Грубо він вказав на молоду дівчину.

– Сівила, третя донька короля Шейреху, та моя учениця. – Відповіла Віола, поправляючи своє чорне волосся. – Я сподіваюсь ти встиг зняти кімнату, треба поговорити без зайвого шуму.

– Добре, тільки зачекай трішки, я не хочу пропустити бійку. – Неохоче погодився ельф, вказуючи на натовп, який вже почав вияснювати якусь дурницю.

Бійка не змусила себе довго чекати, один з гномів перекинув через себе жовтошкірого орка, який був в тричі більше. Тіло найманця зламало деревний стіл, розливши випивку та розчавив залишки їжі. Товариші орка не залишилися в стороні, як й товариші гнома. Бійка між двома групами найманців здавалась хаотичною, ніхто не брався за зброю, її заміняли на кружки та мебель, яка ламалась швидше, чім падали найманці. Вже згаданий гном так взагалі в якості зброї обрав курячу ніжку та намагався нею відбиватися.

– Ви побачили бійку, ми можемо йти? – Поцікавилась Сівила.

– Ще ні. – Відповів Елріон спостерігаючи як гном висунув до рота курячу ніжу, яка миттєво була зажата зубами. Спроби витягти «Грозну» зброю, лише забавляли спостерігачів.

– З мене досить! – Крик вирвався з вуст молодої чаклунки. Вона зірвала металевий жезл, прикрашений сапфірами. – Ми йдемо звідси. – Добавила вона вже більш спокійним тоном, наводячи жезл на ельфа.

– Сіві! – Виола окликнула свою ученицю, жестом вказуючи прибрати жезл.

– Тільки не треба тицяти в мене цім непорозумінням, яке хтось називає знаряддям чародія. – Елріон спокійно, кінчиком вказівного пальця, відвів у бік жезл. – Справжня знаряддя чаклуна це посох з дерева, зроблений в ручну майстром. А не відлита у залізі болванка. – Ельф поволі підвівся, випрямляючі ліву руку. З кінчиків його пальців зіскочили блискавки, розбиваючись об частинки дерева. Бездоганні гекси з’являлись нізвідки, утворюючи дерев’яний посох, вкритий чорним лаком. Упродовж всієї довжини рівномірно розподілились чотири пари срібних кільц, які немов обіймали з обох боків аметистове кільце. Напевно, головною перлиною посоху, була його верхівка, доволі великий шматок аметисту, майстерно оброблений та всередині якого клубились потоки магії, обіймали пташині крила з срібла, захищаючи кристал від зовнішнього впливу. – Дивись, дитя що означає справжнє знаряддя чародія. – Елріону виставило описати посохом коротку дугу, щоб створити потужній потік вітру збив з ніг найманців, які ще ледь тримались на них, та залишки вцілілих столів. – Тепер, можемо йти.

Ельф дістав з кишені невеличкий мішечок, перерахував вміст, він підійшов до найближчої служанки. Її ніжні руки міцно вчепились у шовкову тканину повну грошей. Дівчина швидко зникла з дверми кімнати для працівників таверни. Елріон вступив на дерев’яну сходинку, скрип якої пронісся усієї таверною, де нарешті панувала тиша. Віола швидко прослідувала за ним, її  учениця трішки замешкала. Сівила окинула поглядом той погром, що залишився в таверні, здавалося, усе змішалося до купи, люди, їжа, напої та мебель. Легко видохнувши, вона поспішила за вчителям.

Елріон якраз відкрив двері орендованої кімнати, коли їх наздогнали Сівила. Зайшовши, ельф поставив свій посох трішки лівіше двері, але вже через мить, коли ніхто на нього не дивився він просто зник. Поки чародій шукав у своїй сумці, яка лежала на столі, мішечок з золотом, молода дівчина поспішила зайняти єдиний стілець, якій був у кімнаті. Не довільній погляд Елриона опустився на дівчинку, варто було йому знайти бажане.