28.

Це була величезна, чорно-бура личинка. Безліч лапок на її черевці безперервно сіпалися, а сегменти слизького тіла блищали від тягучої змазки. Кругла голівка з рудувато-коричневими хітиновими щелепами дивилась просто на мене чотирма блискучими очима.

— АААААААА!!! — заверещала я і, не усвідомлюючи, що роблю, кинулася до ще відчиненої щілини у стіні бібліотеки.

На щастя — і до мого цілковитого здивування — цього разу моє тіло таки змогло проштовхнутись крізь незбагненно вузький отвір.

Шуба, звісно, залишилася позаду, зім’ята на підлозі Дзеркальної Зали. Ребра й плечі боліли, бо я обдерла шкіру, але я того майже не відчувала — у голові єдина думка: тікати від того жахливого створіння якнайдалі.

З іншого боку було темно й прохолодно. Довгий тунель тягнувся вперед, і хоч жодного джерела світла я не бачила, проте слабке сяйво все ж просочувалося крізь тріщини у стінах.

Пробігши кілька метрів, я зупинилася, задихана, намагаючись прийти до тями. Моє серце скажено калатало, а пальці рук і ніг щеміли від холоду. Потрібно було вирішити, що робити далі.

Мене ж, мабуть, скоро знайдуть… — думала я, тремтячи. — Звісно, дарма не дочекалася Молліни. Вона могла б принести мені джинси. Або хоч якусь хутряну накидку… Хоча яка там накидка — в ній я не пролізла б у отвір. Та й що це було за огидне створіння, яке заповзло в мою кімнату?

Холод підземелля проникав до самих кісток, і я зрозуміла: щоб не заціпеніти, потрібно рухатись. Але куди? Я ж не знала, у якому світі перебуваю, що це за простір, хто його населяє…

Хааралія — імперія вивернів. Але під землею, — дедалі чіткіше формувалися думки, — живуть не тільки вони. Є ще інші… слизькі, глухі до світла істоти, що повзають у власних норах і часом виходять на поверхню. Якщо такі нори мають виходи — я просто маю знайти один із них. Головне — щоб мене ніхто з них не помітив.

Наївно вірячи, що все піде за цим планом, я обхопила себе руками й рушила вперед, тішачись хоча б тим, що на ногах досі залишилися теплі чобітки.

Спершу мені здавалося, що йду у правильному напрямку. Попереду маячіло слабке світло, і я подумала: ось він, порятунок. Але варто було на першій же розвилці обрати праву гілку, як тунель раптово перетворився на справжній лабіринт.

Я йшла, йшла, вдячна долі хоча б за те, що не зустріла жодної нової мерзоти.
Коли ж звернула праворуч і вирішила пробігти цей відрізок якомога швидше, вдарилася об глуху стіну; завмерла, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля паніки.

Це кінець… — промайнуло в голові. — Я заблукала. І поряд немає нікого, хто б міг вирвати мене з цього мороку. Напевно, я залишуся тут навіки. І ніхто не дізнається, де згасло моє тіло.

Подих зробився уривчастим, в очах замерехтіли іскри.

Слабкість накотила так раптово, що я змушена була спертись на холодну стіну ... несподівано провалюючись у порожнечу.

Упавши, я вдарилася головою об щось тверде й тихо скрикнула від болю. Спробувала одразу підвестись, зіперлася на долоні, й, зіп"явшись на коліна, побачила перед собою дивну картину.

 Просто навпроти мене, у величезному гнізді з білих ниток, сиділо троє малюків. Вони були не набагато менші за мене, але по розмірах їхніх тіл та невинних поглядах я зрозуміла — це дитинчата. Округлі животики, коротенькі ручки й ніжки, щільно притиснуті до тулубів. І три пари чорних оченят, блимаючи, злякано дивились просто на мене.

— Іііі! — раптом зверескнув один із них.

Позаду мене почувся знайомий шелест, а потім — різкий поштовх у спину. Я знову опинилася обличчям до підлоги й завмерла, чекаючи на щось жахливе: що зараз хтось накинеться згори, схопить, почне душити, кусати чи ще щось гірше…

У голові спалахнуло видиво того, що я бачила біля печерного озера — Каїрон-Хіроном за спиною в Молліни, і… 
Ні, тільки не це, пронеслося в думках, й відразу ж відчула доторк до тіла — пальці слизькі, холодні. Різко підскочивши, я зібрала всі залишки сил та щосили ударила по обличчю тому, хто до мене торкнувся.

— Іііі! — знову почула той самий вереск.

Поглянула вниз і побачила істоту, яка дуже нагадувала мою служницю, тільки більш круглу й пухку. Вона лежала на спині, безсумнівно, приголомшена моїм ударом. Замість пелерини —  повноцінний плащ, а на кругленькій голові стирчав їжачком короткий рудий чуб.

Лімба?

— Ти хто така? І що тобі тут треба?! — тоненьким, писклявим голосом прокричала істота, комічно розмахуючи руками й ногами та кліпаючи величезними білими віями.

— Я… Елірі… А ти?

— Лула.

— А чому ти тут... і так навіжено кричиш?

— Бо ти щойно вдерлась до мого дому,— здавалось, ця лімба була налякана не менше за мене. — Ти хотіла вкрасти моїх дітей? Так?

— Та ні ж бо, навіщо мені викрадати твоїх дітей, — до мене поступово доходив зміст її слів.

- Але ти для чогось пробралася до підемелля, до мого гнізда...

- Ні, навпаки, я дуже хочу вибратись із цього підземелля. Я заблукала... Допоможи мені, будь ласка.

— Але як ти сюди потрапила? — підозріло запитала Лула, підводячись і спираючись на долоні.

Я подала їй руку, щоб допомогти, але в ту ж мить, коли холодні й липкі пальці лімби торкнулись моєї шкіри, мене знову накрила хвиля паніки.

— Мене викрали, — ледь встигла вимовити ... і миттю пошкодувала. Бо в її очах — у погляді типової підданої Хааралійської Імперії — промайнув лиховісний блиск, що аж ніяк не обіцяв нічого доброго.
Це був розразунок...

— Хто тебе викрав? — Лула поповзла до своїх переляканих малюків. Вона більше не дивилась на мене — в її голові, мабуть, уже народжувався спосіб використати ситуацію на свою користь.

— Просто допоможи мені вибратись із підземель, до сонця, тепла та світла, — повторила я. - Благаю тебе... я тут не можу існувати, цей світ - точно не мій. Ти ж бачиш, я не така, як ви - не виверн, не лімба, я геть зовсім інша! Я тут загину...