26.

— А тепер вам неодмінно слід змінити цей жахливий гардероб, — мовила Молліна, прибравши зі столу тацю з порожнім посудом і швидко винісши її за межі кімнати. Повернувшись, служниця загорілась ентузіазмом, який видався мені майже смішним: ось вона вже в ролі експертки з естетики, взялася виховувати в мені «почуття високого драконського стилю».

— Хто б говорив, — хмикнула я, поглянувши на її пелеринку, що нагадувала морську тільняшку.

— Одягніть-но ось це, — не зреагувавши на моє зауваження (що й личить покірній лімбі), вона дістала з шафи шовкову сукню кольору ранкового неба й обережно розклала її переді мною.

— Красиво… — прошепотіла я, торкаючись пальцями до гладенької, струмливої тканини.

— І ще ось це, — поряд вона поклала світлі панталони та ніжну комбінацію, вочевидь, трохи зважаючи і на мій смак. — Одягайтеся, а я підберу вам взуття.

Поки я скидала з себе чорний оксамит нічного одягу, Молліна поринула в пошуки у шафці, яку я раніше навіть не помітила.

— Тільки не каблуки, — крикнула я їй навздогін. — Щось зручне, добре?

— Ось, —  коли я вже натягувала м’які панталони й смішну комбінацію (такі, мабуть, колись носила моя прабабуся у своїй юності), — спробуйте ці.

Вона поставила поруч м’які, пухнасті уґи кольору збитих вершків.

— Ого… — я з подивом глянула на Молліну. — І ти вважаєш, що це пасує до блакитного шовку?

— А ви спробуйте.

Заради забави я взулася в ці «сапожки» — і на диво, мені було зручно. Тоді натягла трохи тіснуватий ліф сукні, зітхнула, опустила вниз шовкову, легку спідницю — і та одразу огорнула мої ноги небесно-блакитним сяйвом.

Поки я захоплено вдивлялася в дзеркало, Молліна накинула мені на плечі білу безрукавку з пухнастим коміром.

— Яке чудове хутро, — видихнула вона.

— А що це? — я доторкнулася до підборіддям печем, відчуваючи тепло та м’якість.

— Білий песець, — з гордістю сказала служниця. — А тепер погляньте, як чудово це поєднується з вашими сапожками.

Я трохи підняла поділ -  виглядало дійсно незвично, але цікаво.

— І ще ось це, — Молліна подала мені маленьку діадему, прикрашену блакитними камінцями.

Поклавши її поверх хвилястого волосся, я завмерла перед дзеркалом, дивуючись переливам топазів — від майже прозорого до глибокого синього.

— Це голубі топази. Вони дарують чоловікам розважливість, а жінкам — красу й здатність зачати дитину.

— То ти знову готуєш мене до ліжка з Каіроном-Хіроном?

— Це найперше моє завдання, — щиро й зовсім без сорому зізналася Молліна, глянувши мені прямо в очі.

Врешті, розцяцькувавши мене, мов королеву, вона відійшла до стіни й, склавши руки на животі, завмерла в позі вартової.

Мені було ніяково постійно перебувати поруч зі служницею, особливо такою надокучливою й всюдисущою. Я до такого зовсім не звикла, тому вирішила її здихатися, відпровадивши куди-небудь.

— Молліно...— покликала я.

— Щось потрібно? — та одразу насторожено випросталась, розправивши свою пелеринку - цього разу в білий горошок.

— А ти що, взагалі ніколи мене не залишаєш?

— Бажаєте побути на самоті? 

— Так, — дещо роздратовано буркнула я. — Можеш іти.

Коли служниця вийшла через потаємний хід у стіні, я з полегшенням видихнула. Нарешті — тиша. Самотність. Хоч трохи... хоч на мить — нічиїх очей, нічийого дихання поруч. Це було вперше відтоді, як за мною зачинилися невидимі ворота мого світу.

Спочатку я закрутилася посеред кімнати, зачаровано милуючись, як навколо мене коливаються хвилі блакитного шовку. М’які, теплі чобітки тихо шурхотіли по підлозі — я ступала легко, мов кицька. Поглянувши в дзеркало, не змогла відірвати очей від діадеми: самоцвіти, виблискуючи в світлі десятків свічок, розсипали на білому песцевому хутрі блакитнуваті іскорки. Це було надзвичайно.

Мені захотілося ще більше сяйва, і я підійшла до комода. Відкривши ящик, почала перебирати безліч прикрас у скриньках — і так захопилася, що не помітила, як минула година.

А чому б мені не почитати? — подумала я, знудившись від марудної метушні.

Та коли я підійшла до книжкової шафи, раптом помітила: частина стіни наче трохи відсунулася вбік. Зацікавившись, я заглянула в щілину й побачила темний тунель, що вів кудись далеко вглиб.

Звичайно ж, я й спробувала просунутись усередину, але отвір виявився надто вузьким. Я мало не заплакала від розчарування, втискуючись у стіну та силкуючись розширити прохід.

І тут щось легке, мов вітерець, раптом прошмигнуло під мою спідницю, замоталось навколо ніг, мов шовкові стрічки. Напевно, протяг із тунелю, — подумала я, не звертаючи уваги на те, що дме з протилежного боку — з кімнати. Але коли спідниця раптом сама собою почала здійматись догори, мене охопив справжній жах.

Я крикнула й кинулась назад, у глибину кімнати. А невидиме щось продовжувало метушитися під моєю сукнею.

— Молліно! — закричала я, намагаючись витрусити зі свого вбрання той «протяг». — Мерщій біжи до мене... де ти, всюдисуща лімбо?

Та служниця не з’являлася, і я почала підстрибувати, не бачачи супротивника, чітко відчувала його доторки до свого тіла — це зводило мене з глузду. Швидко скинувши з себе шубку, а потім і сукню, я залишилась лише в панталонах та чобітках, але дотики не припинилися.

Аж раптом я згадала про тіні, які помітила іще раніше в дзеркалі. Я кинулася до нього й почала вдивлятися в посріблену поверхню.

І щойно мій погляд занурився вглиб - я побачила справжню сутність речей: простір заповнювали прозорі фіолетові чи то птахи, чи ангели. У істот були круглі голови з темними дірками замість очей, руки-крила з бахромою, що спадала, мов рукави чи пір’я. Їхні колихливі спідниці приховували під собою безліч химерних хвостів чи щупалець. Якби не крила, цих істот легко можна було б сплутати з морськими істотами.

Найбільше примар роїлося навколо моєї зім’ятої сукні. Вони намагалися підняти її своїми крилами-руками, але не мали сили, тому лише стискали, шарпали, пробуючи знову й знову зануритися в тканину.