24.

Та далі сталося те, що й мало статися.

Я раптом побачила, як на спині принца почали набухати дивні випуклості. Вони швидко зростали, ніби під шкірою щось ворушилося і рвалося назовні.

Коли натягнута до межі шкіра не витримала і тріснула, мов шкаралупа горіха, із розривів з"явилися потужні крила, розгорнулися з хрускотом, що змусив мене мимоволі здригнутись.

Каірон-Хіроном вже більше не був людиною.

Змахнувши крилами, він обернувся в мій бік, відкрив пащу, загрозливо демонструючи два ряди гострих, білих зубів.

Так, цієї миті я побачила справжнього виверна!

Моторошно рикнувши, він зробив сильний поштовх лапами, різко злетів угору — і, захопивши потік повітря могутнім крилами, полетів до склепіння печери. Його силует поволі зникав у сяйві.

Печера, в якій щойно розігралася ця відверто дикунська сцена зваблення, залишалася похмурою та тихою. Лише легкий бриз дмухав із боку підземного озера, знову зрушуючи тінями на стінах. Я відчувала, як всередині наростає тривога. Після того, що я побачила, після трансформації Каірона-Хіронома, важко було зібратися з думками.

— Ну що ж, обранице принца, час повертатися, — озвався знайомий голос позаду. Це була Молліна, моя тиха служниця, лімба з Хааралійської Імперії. Її голос звучав буденно, мов нічого особливого не сталося.

— Ви добре скупались?

— Так, — відповіла я, може, й занадто різко. Усередині все ще клекотіло: хвилювання, сором, обурення.

— Не сердьтесь, — Молліна опустила очі, почала скручувати вологе покривало, на якому нещодавно лежала.

Я дивилася на її губи. На ті самі губи, якими вона щойно пестила свого володаря. І від цього думки ставали ще більш каламутними.

— Молліна… а той відросток, що в нього між сідницями… це був хвіст? — спитала я нарешті, намагаючись звести фокус думок до чогось конкретного.

— Авжеж, — кивнула вона. — Мій володар, Каірон-Хіроном же виверн. І не просто виверн, а майбутній Імператор.

— Страшно подумати... імператор... — буркнула я, не маючи сил зібрати до купи картину: кров, крила, тваринна збудженість... і цей рик перед злетом…

— Ви даремно відмовили нашому воодарю. Якби дозволили оволодітим собою, то могли б стати матір’ю спадкоємця. А це не абищо.

— То чому ж ти сама від нього не завагітнієш? — обірвала я лімбу, майже не приховуючи роздратування.

Молліна зітхнула. Її обличчя набуло несподівано сумного виразу.

— Я лише лімба, жінка нижчої раси. Такі, як я, — не гідні носити його потомство. Сьогодні це була просто… нагода. Його ласки призначалися не мені, а вам. Просто ви були не поруч. Тож мені пощастило бути тією, хто опинився поряд...

— А отже, не вийде? — я вже не знала, чого хочу більше — відповідей чи щоб розмова припинилась.

— Ні. Виверни не залишають насіння кому-завгодно. Інакше в Хааралійській Імперії вже давно були б сотні спадкоємців.

Я відвела погляд. Її слова змусили мене замислитися.

— Ви тепер у надзвичайно високому становищі, — не вгамовувалась Молліна. — Обранице принца, Вам варто бути дальновидною, хіба ні?.

— Досить! — різко обірвала я. — Я не просила твоїх порад.

Лімба вмовкла.

— А ці створіння… з води? — згадала я про тих дивних істот, що ще зовсім недавно торкалися мого тіла.

— Водні супутники, — відповіла вона. — Зазвичай їх так називають, це прекрасно-сильні мешканці озера, частина палацової охорони.

— Але я ж просила лише про купіль... чому вони були поряд?

— А це і була ваша купіль, — Молліна кивнула в бік води. — Ви мешкаєте в покоях принца. Вхід до купальні звідси.

 Я мовчки поглянула в глибини озера. Блакитношкірі чоловіки все ще спостерігали, нерухомо завмерши у воді. У їхніх поглядах не було ворожості, швидше — зацікавленість та певна настороженість. Немов вони пам’ятали кожен дотик до мого тіла та чекали… на наступне запрошення?

Скелі почали відкидати довгі тіні. Світло, що проникало з розлому вгорі, блякло. Я відчула, як мені прохолодно, і підійшла ближче до Молліни.

— То ми йдемо? — спитала я вже не так сердито.

— Йдемо, обранице принца, — відповіла спокійно лімба, підхоплюючи наші речі. Кинувши тоскний погляд на воду, додала: — Вони ще повернуться, бо ви тепер… не проста жінка.

Я не відповіла, ступила за нею в напрямку до проходу, що вів назад — у тісний, але знайомий світ. А за моєю спиною вода знову здригнулася. І я знала — мене не забули.

У своїх покоях, нарешті залишившись наодинці, я скинула з себе майже увесь мокрий одяг й накинула на тіло сукню з чорного оксамиту. Поверх м’яких, мереживних панталонів тканина злегка прилипала до стегон — і це було несподівано приємно. Я зітхнула, озирнулася на дзеркало і побачила себе — втомлену, напружену, з ледь помітною червоною плямою на шиї; зітхнувши, вляглася на шовковисті простирадла.

З напівтемряви з’явилася лімба, мовчки піднесла мені тацю.

Відсьорбнувши ледь солодкавий молочний напій, я віддала кружку й міцно загорнулась у важке, блискуче атласне покривало.

Мої очі повільно злипалися. Останнє, що зринало в уяві — кремезне міцне тіло Каірона-Хіронома, що підминало тремтливе Молліни. І я знову стиснулась від напруження. Мене переповнювали потічки збудження, які не встигли повністю розчинитися навіть після довгого плавання.

 У вологому сні мене знову обіймали чоловічі руки, повні поваги, вони ніжно підтримували моє тіло на хвилях озера і обережно передавали його… Зайрісу.

Він стояв на березі, босоніж, оголений, а на кам"яних стінах — мерехтливі ліхтарики, в центрі — картина з образом міста, якого я не бачила, бо воно поки що було тільки плідом мого власного марення.

— Ти знову тут, — каже він, торкаючись моїх щік. Його голос — наче тепле п"янке вино. Я повільно обіймаю його за плечі, розгублено дивлюся знизу вгору, намагаюся щось сказати — але тіло вже знає, чого хоче.

Він бере мене в обійми, піднімає та несе, вкладає на шовкове покривало. Дотики його рук знайомі — ті ж, що обіймали в… Луріалі. Ніжні, але впевнені, м’які, але невблаганні.