23.

Я не хотіла належати нікому... хіба, окрім Зайріса. Хоча і ларт, він був моїм першим і досі єдиним чоловіком.

Тільки ж... як я могла опиратись цим сотням рук, вкритих блакитною лускою, цим ніжним вустам, що мене пестили, торкалися усюди, розпалюючи нестримну жагу?

 Деякі рухи були аж надто провокуючі, один із русалів, найнаполегливіший, виразно дивився мені в очі, і його погляд був більший, ніж слова, і його тіло, чоловіче єство... Невже він міг переступити останню межу? Невже був готовий до остаточного зближення? Найширші плечі, м"язистий торс, погляд із поволокою, злегка розтулені вуста, плаский живіт... цей чоловік був аж надто знадливий, усі решта помітно уступали, віддаючи йому першість у спокушанні. Він безперечно був соло, коли всі решта - свита.

Його нестримна енергія пробуджувала в мені неусвідомлені бажання, його долоні лягли на моє обличчя, і в пальцях було тремтіння та дика сила. Інші русали продовжували погладжувати, утворюючи із рук щось подібне до ложа. А він уже наполягав, розбещуючи, схиляючи до ... зради?

Ні, усе відбувалося занадто стрімко, і починаючи звикати до думки, що я належу Зайрісу - геть не хотіла, буквально, йти по руках.

Але моє тіло аж тремтіло від бажання, думки про стриманість летіли геть, і насолода була так близько...

- Скільки можна мучити мене цими пестощами? -  вигукнула я, коли відчула, що готова здатися остаточно. - Я уже поклялася у вірності одному-єдиному чоловікові! Чуєте, поклялася! - я щиро вірила у свої клятки.

Але... руки русалів не зупинялися, їхні язики, вуста не розуміли обітниць. І я тонула, захлинаючись, у цих жагучих хвилях, які не мала сили стримати.

Я зовсім втратила відлік часу. Дикунська пристрасть, що палахкотіла в мені, розрослася до такого шаленства, що, розплющивши очі, раптом виявила себе лежачою на м’якому покривалі, я була схожа на рибину, яку викинуло на беріг. Тіло моє тремтіло, подих рвався, а десь на межі свідомості панував напад нестерпної чуттєвості.

Поруч сиділа Молліна, напружено дивлячись угору, ніби побачила там щось... надзвичайне.

Я простежила за її поглядом — і серце моє завмерло.

Просто переді мною стояв Каїрон-Хірон. Його ноги — за кілька сантиметрів від мого обличчя, шкіра виблискувала краплями води, кожна з яких, здавалося, підкреслювала міць та досконалість кремезного тіла. Його широкі плечі накривав сріблястий плащ, що нагадував складені крила, волосся спадало вологими хвилями. Він посміхався — тією самою зухвалою посмішкою чоловіка, який звик отримувати бажане.

— Ну що, Еліріанно? — запитав виверн, струшуючи волоссям, одного погляду на його оголене тіло, на вираз обличчя, що виражав торжество переможця,  вказував на його намір. — Ти вже подумала над моєю пропозицією?

— Ооо… тільки не це...— спекотним подихом вирвалось з моїх грудей.

Так, мені нестерпно кортіло близькості. Моє тіло жадало чоловічої сили, пристрасті, вирішального дотику, здатного звільнити від цієї нещадної напруги. Але…

Це право - принаймні, поки що,  могло належати хіба що  Зайрісу. І хоча Хірон теж був неймовірно вродливим, спокусливим, сильним... та все ж - не він. І я не могла дозволити собі зрадити того, хто пробудив у мені справжню жіночу чуттєвість.

Заспокойся, — наказала я собі, зібравши останні залишки волі. — Це просто хвиля шаленства. Ця хіть скоро вщухне, мов непередбачена буря. Я з усієї сили стиснула стегна і напружила м’язи живота та, як на зло, це лише посилило мою жагу.

— Розслабся, — схилившись, прошепотів мені на вухо виверн. — Розсунь ніжки, людино Елірі…

— Ні… — застогнала я, заперечно хитаючи головою. — Не можна… не треба…

— Я не можу взяти тебе силоміць, Еліріанно. Інакше... завдам шкоди… — він говорив спокійно, майже ніжно. — Ти ж знаєш, як улаштоване моє тіло. Тож довірся…

— Я не хочу… — губи мої тремтіли, очі втупились у його чоловіче єство, в якому ввижалася ціла буря насолод. — Не можу…

— Чому? — Каірон нахилився до мене, і його пальці м’яко торкнулись грудей. 

Ще зовсім недавно я прагнула таких дотиків, мріяла, потрапити до чоловічих обіймів. Але відтоді, як пізнала Зайріса — усе змінилося.

Ніколи більше ти не побачиш його, — підступно шепотів мій внутрішній голос. — Він там, нагорі, зі своїм гаремом. І, може, вже забув тебе. А тут, поруч — сила, захист, пристрасть.

Це здавалося логічним. Страшно логічним. І тим страшніше, що це могло перекреслити все, у що я вірила.

Відчай непомітно почав перетікати у спокусу.

— Ти пахнеш… як світанок, — тихо промовив Каірон, і я відчула ніжне, обережне ковзання його вуст.

— Ні! — вигукнула я, зібравши всю волю в кулак, хапливо підвелась і, навіть не озираючись, кинулась до води.

Сплеск. Краплі. Порожнеча.

Холодна хвиля підземного озера миттєво обійняла мене, гасячи багаття, яке розпалили русали.

За кілька звилин моя свідомість стрімко прояснялася — і я, нарешті, знову змогла вільно дихати.

Дякую тобі, вода, — подумала я, занурюючись глибше. — Я вистояла…

Коли ж озирнулася, побачила на березі Каірона. Його зелено-золотаві очі світилися невдоволенням, змішаним із подивом.

— Тобі все одно від мене не втекти, — прокричав він. — Ти у моїх володіннях, і тільки питання часу, аби ти стала моєю, жінко.

— Авжеж, усе можливо, — відповіла я, спльовуючи воду. — Але не сьогодні.

— Ти все одно мені підкоришся, повернешся до своїх покоїв, а там на тебе чекають подарунки… Я надто гарно знаю вашу жіночу натуру.

— Чудово, який знавець, — промурмотіла я, занурючись під воду, аби більше не слухати й не чути цього відвертого безглуздя. Мені було байдуже, які подарунки він там мені приготував. Я хотіла лише плавати. Плавати, доки тіло моє не знеможеться, доки вода не зніме цю бурхливу втому, доки моє серце не заспокоїть шаленого ритму.

Я пірнала, хлюпалася, і врешті почала вигукувати від задоволення, аж ехо розбивалось об скелі й злітало до височенного склепіння печери, змішуючись із сонячними променями, що сочилися згори.