22.

— А де тут вода? — запитала я, коли Молліна, віднісши тацю із залишками вечері, повернулася до кімнати.
— Ви хочете ... щоб напитися, чи...? — лімба одразу ж вигулькнула зі своєї нішки. Її тільце виглядало кумедно у ажурній бежевій пелеринці, що тяглася по підлозі, наче шлейф. Я не стрималася і засміялась.

— Ні, не про це. Розумієш… У тому світі, на поверхні, я звикла митися. І для цього потрібна вода.

— А, про це ви… — тоненькі губи Молліни скривилися в легкому осуді, неначе мої слова вразили її у саме серце.

— Невже тут немає ванни... де помитися? — я повела поглядом по стінах, згадуючи живу ванну у Луріалі, затримала погляд на смішній пелеринці почвари.

— Та що ви, пані, — Молліна підняла лапку і вказала на дзеркало.
Я здивувалась. Але вона легко вхопилася за його край, і… поверхня раптом подалася, немов дверцята. За нею відкрилася нова, інша реальність.

Зігнувшись, я переступила поріг — і завмерла.

Переді мною розкинулось гігантське підземне озеро. Стіни печери злітали ввись так стрімко, що склепіння губилося в туманному сяйві, яке пробивалося крізь кілька вузьких отворів. Вода у озері була темна, майже чорна, переливалась синьо-сталевим блиском. Довкола — самі лише камені. Жодного листочка, жодного паростка.

Ми почали повільно спускатися серпантином — вузькою, але утоптаною стежкою, яка звивалася поміж великих валунів. Холодок пробігав по моїй спині, але мене вже було не зупинити.

Біля води, скинувши із себе одяг і взуття, я ступила босими ногами на шорсткий камінь. Після перебування в селі у Луріалі я більше не соромилась свого тіла. Навпаки — почувалася впевнено, як ніколи.

Я підійшла до самого краю водойми й нахилилась. Дзеркальна поверхня здавалася глибшою за саму ніч. Я спробувала зазирнути й побачити дно, та замість того побачила лише безодню.

Зануривши пальці ноги, я здивувалася - хоча це й підземелля, вода була теплою. Приємною. Обволікаючою.

Я вміла гарно плавати, впевнено трималася на воді, тож не роздумуючи, стрімко пірнула у глибину.

Вода відразу ж огорнула мене лагідними обіймами, як живе створіння.
— Як же добре, як чудово,— вигукнула я, виринаючи; знову пірнула, затамувавши дихання, пропливла чималу відстань, відчуваючи свободу, легкість, дике щастя.

Кілька разів щось слизьке й прохолодне торкалося моєї шкіри, але я лише всміхалась. Можливо, у цьому озері є риби, думала я.

Наступного разу, виринувши, я лягла обличчям у воду, щоб роздивитись дно. Спершу розрізняла лише миготливі переливи світла, але поступово почали з'явитися дивні обриси: сірі кільця, повільні підводні тіні, химерні мотузки — ніби морські змії, або ж водорості, що колихалися, мов примари.

А потім я побачила дещо, що дуже мене налякало. Це була постать... 

Я не могла помилитися, це справді була людина!

Цей хтось плів плавно, повільно, немов велика рибина, але коли помітив, що я його теж бачу, пришвидшив рухи.

Він стрімко летів крізь товщу води до мене. Я від подиву заціпеніла. Простір між нами стрімко скорочувався. Моє серце стиснулося. Але я не рухалась. Не ховалась. Лише чекала.

Бо щось у цій підводній істоті було магнетично захопливе й цікаве.

 Та якоїсь миті моє заціпеніння минуло, натомість страх надав мені сил, і я заходилася гребти до берега. Але як я могла протистояти істоті, яка, очевидно, жила у цих водах, тому за мить вже відчула, як слизькі пальці торкаються мого тіла. Схопивши в обійми, обережно, але невідворотно, амфібія притягнула мене до себе, на якусь мить ми разом пірнули під воду.

— Рятуйте! — заволала я, щойно змогла випірнути на поверхню, борсаючись та відбиваючись ногами, хапаючи ротом повітря. — Молліно! Де ти?! Допоможи мені!!

— Не хвилюйтеся, пані, —  лімба спокійнісінько собі сиділа на камені, копирсаючись пальцем у роті.

— На допомогу, я тону, - благала я, відчуваючи, як невідома істота пригортається до мене всім тілом. — Молліно, ти мусиш мене врятувати!

— Але ж ви самі хотіли скупатися... чому тепер верещите?

Деякий час я ще пробувала порятуватися, поки врешті не зрозуміла, що мені не вдастся вирватися з чіпких обіймів, і здалася...

 А що, власне, я можу вдіяти,— промайнуло в голові. — Останнім часом доля грається зі мною, мов тенісним м"ячиком, я й так зараз у дупі світу, хто знає, а раптом ця амфібія стане моїм рятівником?

Отож я заспокоїлася й приречено віддалася на волю випадку.

Тим часом, відчувши мою упокореність, істота взялася завзято пестити моє тіло.  Гладенькі долоні неквапно ковзнули по моєму животу, на мить зупинилися на грудях, затримались у пупку... і попрямували вище. Ніжно стискаючи соски, пальці торкалися так лагідно, що я віддалася відчуттям і заплющила очі.

Дотики незнайомця були м’які, уважні, всюдисущі, потім наполегливі і навіть безсоромні. Здавалося, ніби він мав декілька рук - я відчувала одночасно погладжування пальців на ногах, колін, стегон. Усе відбувалося так обережно й точно, ніби вивчаючи рельєф мого тіла. 

Дійсно, ця істота була багаторука, або ж володіла якоюсь магічною силою, розніжено думала я. - Або це лише ілюзія... Мене ще ніхто так повно і чуйно не обіймав, не пестив...

Коли ж з"явилися виразні погладжування по внутрішній стороні стегон, я нарешті наважилась розплющити очі та зойкнула від несподіванки.

Бо переді мною була не одна, а десятки постатей: прекрасні чоловічі обличчя, широкі плечі, міцні руки — і водночас щось у їх тілах було невловимо водяне, що не мало чіткого контуру.

Нижні частини їх тіл були приховані водою, та все ж я встигла помітити плавники, що зблискували сріблом.

Чоловіки-русалки? Чи таке взагалі можливо? 

Я знову кинула погляд на берег, і побачила ту ж саму картину: Молліна сиділа, тепер уже перекидала камінці з долоні в долоню, на її обличчі не було й тіні тривоги.

- Хто ви такі? - наважилася я запитати, й від мого погляді усі обличчя вродливих чоловіків-амфібій розквітли посмішками. Тільки подумати, я опинилася в центрі поклоніння! Таке відчуття, що зараз мене обожнював цілий натовп чоловіків, нехай і не зовсім нормальних.