21.

— То ви викрали мене просто з автівки... тобто, із таріла...  — пригадавши, як називався автотранспорт у Луріалі, я нарешті наважилась озвучити питання, яке крутилося в голові ще з тієї миті, коли отямилась у цих похмуро-пишних покоях.

 Тепер, коли я бодай частково зрозуміла, навіщо потрапила сюди, мені було вже не так тривожно. Ні, звісно, страх нікуди не зник, але його відтіснило інше: глухе, моторошне відчуття, що я здобич, трофей, "майбутня королева-мати", як виверн люб’язно мене назвав. Самка, призначена для розмноження...

Поки я розмірковуввала, переді мною стояв Каірон-Хіроном, спадкоємець трону Хааралійської Імперії, і дивився з зацікавленим очікуванням, з яким інші, можливо, зустрічали поглядом майбутню дружину. Чи хоча б породисту кобилу перед купівлею. Його очі ніби питали: Ну, як тобі перспектива? Хіба не чудово?

Я не поділяла його ентузіазму.

— І як же вам вдалося мене «уполювати»? — сухо уточнила я, намагаючись, щоб голос звучав рівно, хоча сердце шалено калатало: Зайрісе, чи ти взагалі знаєш, де я тепер?..

Було цікаво й тривожно - що сталося із тими, хто був поруч зі мною в тарілі?

Мабуть, від спогадів про неймовірно вдале полювання, Каірон-Хіроном увесь аж спалахнув живою енергією, легко підвівся з трону, його плащ із сріблястим оздобленням ковзнув із плечей на підлогу, немов жива тканина. Торс, стегна, ноги залишилися оголеними — він і не збирався прикриватися. Ані крихти сорому, лише зухвала демонстрація сили.

— Якщо ти справді людина… Це ж небачена удача! — вигукнув він. — Мені вже давно час мати спадкоємця. Але серед кого було обирати? Хвостаті лартки занадто волелюбні та хитрі, хоча й достобіса красиві, пси — навіки прокляті й змисленні, дівчата-ящери занадто войовничі й не чутєєві. Насправді, мені обридли всілякі поради, я втомився від безкінечного вибору серед дівчат-наречених, жодна з яких не припала мені до смаку.

- Гм... такий вибагливий... і запрагнув мене... звичайн простачку... - не втримавшись, іронічно всміхнулась я, уявляючи свою скромну кандидатуру в довгому переліку досить-таки химерних, але поважних осіб жіночої статі.

Добре, що Каірон-Хіроном, з головою заглиблений у шлюбні просторікування, мене не почув. І коли я закашлялася, із надзусиллям спинивши язика, він лиш гордо стріпнув кучерями й продовжив:

- Звісно, із драконок мені ніхто б не підійшлов, краще вже було обрати за матір своїх дітей прекрасну, розумну, хоч і примхливу лартку, це додало б нової крові у гени осіб імператорського роду. Тож коли я дізнався, що ларт Зайріс - начальник особистої охорони імператора Люцебрана відвідує своїх старих батьків у одному з прикордонних селищ, вирішив не проґавити нагоди. Цього разу я  вирушив на полювання із загоном своїх найкращих воїнів. Я був певен, що він приїде не сам, а в супроводі котроїсь із численних красунь зі свого гарему, а Зайріс знає у цьому толк...

Я завмерла. Зайріс…

— Але, як виявилося, цей ларт був сам. Ми вже збиралися відступити в темні глибини підземель, аби не спровокувати заворушень, коли помітили, як від селища від’їжджає тарель, й жіночі очі у вікні.. — Його погляд засяяв, як у мисливця, що зловив рідкісного звіра. — Ми вирішили прослідкувати, якщо потрібно, то навіть до столиці, хай би на нас і чекала там смертельна небезпека - що як Зайріс таки таємно привіз одну зі своїх дружин? Та на півдорозі тарель несподівано зупинилась, ми побачили, як на дорогу вийшлов старий ларт і за допомогою магічного блесара почав відкривати міжпросторовий прохід... Мені просто стало… цікаво.

 Я не встигла нічого запитати, бо раптом відчула як щось легенько торкнулося моєї литки.

Здригнувшись, я кинула погляд донизу, але нічого не побачила. Може, то просто звичайна судома? Хвиля адреналіну прокотилася по хребту, але чоловік не помітив змін мого стану, він навіть не дивився на моє обличчя, його погляд замріяно блукав деінде.

— Я міг очікувати всього, що старий ларт піде по нужді, чи захоче переміститисяч крізь тріщину в реальності у інший світ... або що там він ще вирішив вчинити, а прекрасна лартка на деякий час залишиться сама, і тоді... але навіть не міг уявити, що у тарелі може опинитися людська красуня! Один із моїх воїнів першим помітив тебе, а решта, то вже було справою техніки. То ти й справді людина?

— А ті… двоє, що були зі мною? — запитала я обережно, пропустивши питання поміж вух. - Ти їх убив?

 В очікуванні на відповідь моє серце стислося.

— Вбити їх? — Каірон-Хіроном усміхнувся, демонструючи  свої ідеально білі зуби. — Навіщо? Це було б… по меншій мірі, нерозумно.

— То… де ці двоє лартів? Які мене супроводжували... ддодому... — я не знала, чи хочу знати відповідь. І що, зрештою, я можу вдіяти?

— Ти хочеш побачити тих лартів? — голос чоловіка став трохи м’якшим.

— Можливо... — відповіла я ухильно, внутрішньо розриваючись між цікавістю й тривогою.

— Гаразд, я ще матиму нагоду почути твої скарги чи побажання, — з легкою усмішкою кивнув дракон. — А поки що я залишу тебе наодинці, щоб ти могла призвичаїтися до нової ролі. Тепер ти моя полонянка, Еліріанно-людина. Та і я маю поміркувати, як бути...

Він клацнув пальцями, і одна зі стін, оздоблена книжковими полицями, повільно й безшумно почала розсуватися. Відкрився вузький прохід, затягнутий бузковим серпанком світла. Я затамувала подих.

Каірон-Хіроном, не озираючись, увійшов усередину. А я з полегшенням видихнула, залишившись сама в кімнаті — з головою, повною думок, і з відчуттям, що ця пастка ще більш непевна та небезпечна, ніж попередня.

Замість того, щоб упасти на ліжко, я повільно попрямувала до гардероба, немов хтось невидимий нашіптував: «дівчино, одягнися красиво». Відчуття власної тілесності, присутності у цьому світі, було єдиним, що ще мене тримало.

Я розчинила дверцята шафи й витягла звідти неймовірної краси сукню – жовту, з вишуканим ліфом, всипаним дрібними перлинами. До неї підібрала ніжну білизну. Знявши попереднє вбрання, дбайливо повісила його на вішак, зачинила шухляду — і тільки тоді підійшла до трюмо.