20.

Спершу заскрипіло дерево, клацнув замок ... і книжкова шафа повільно від’їхала убік, відкриваючи переді мною темну безодню проходу, із якого щось почало вповзати до кімнати.

Я метнулася туди, сюди, але швидко зрозуміла: тікати мені нікуди, я у замкненому просторі, і єдиний вихід тепер займала істота... яка може мене знищити?  Але ... якби ВОНО хотіло мене знищити, то не стало б убирати, мов королівну, не влаштовувало б таку пишну кімнату, не наповнювало б скрині шовками й прикрасами. Тож… 

Коли світло від свічок відкинуло велетенську тінь на стіні, я перевела погляд і побачила перед собою дволапу крилату істоту з довгим тілом, що мало виступи на хребті, які поступово переходили в хвіст із загостреним кінцем. Сіра шкіра блищала вогкістю, на голові - корона з рогових перетинок, мов пір’я грифона, блідо-сизі зіниці світилися блідим сяйвом.

Мене огорнуло відчуття небезпеки... виверн?

Що ж трапилося зі мною дорогою додому, думала я. Кайрош казав щось про викрадення ларта… І, начебто, це були виверни. Тобто це все не вигадки? І ми теж потрапили в полон?

Паща чудовиська розкрилась, я побачила ряд білих гострих, немов списи, зубів. Аж раптом голос, схожий на шепіт і шипіння одночасно, прорізав тишу:

— Яка жшшшш ти… красссссива.

Волочачи за собою крила й важко ступаючи кігтистими лапами, виверн наблизився до мене впритул. Його очі зблиснули, він голосно втягнув у ніздрі повітря.

— І паххххнешшшш... чудово, — прошипів просто в обличч, обвив мене своїм слизьким, прохолодним хвостом, і, прикривши повіки рептилії, легенько доторкнувся пащею до моїх долонь. Завмер. Розігнувся, повільно відпустив й рушив до трону, сів, корона опинилася просто над його головою.

— Дужшшше... красссссива лартка, — прошепотів виверн.

— Я не лартка,— пробурмотіла я.

— Як тебе звати?

— Еліріанна, — я обрала ім’я, що дала мені Маора. Воно мені подобалось значно більше за справжнє.

— Сподобалась тобі твоя кімната, Еліріанно? — виверн згорнув хвіст кільцями, посмикуючи його кінчиком.

— Тут… красиво, — чесно зізналась я. Це місце й справді нагадувало альков казкової принцеси.

— Чшшшшудово. Мені приємно, щшшшо ти задоволена. А тепер підійди до мене. Підійди, Еліріанно...

Я в його владі, — подумала я. Обережно піднявши поділ довгої сукні, повільно ступаючи по слизькій підлозі,  рушила до трону.

— Схилися... стань переді мною на коліна, — мене пропалював вогняний погляд.

Звісно ж, я опустилася, розпластавши навколо себе поділ сукні, мов пелюстки пишної квітки, завмерла упередчутті.

— Подивиссссь на мене…

 Я підвела очі — і крик здивування вирвався з моїх вуст. Просто навпроти мене — де мав би бути лише холодний камінь — я побачила щось… надто живе. Його постать змінювалася просто на очах — темна, зловісна тінь зсередини наче вигоряла у м’якому світлі, а натомість поступово виринала чоловіча статура.

Я відчула, як мені перехопило подих.

Із клубку тьми, ніби зі сну, проступав образ чоловіка. Він сидів на троні — вже не звір, не виверн, а людина. Довге волосся спадало хвилями на плечі, обличчя було дивовижно красивим — загострені скули, сильні брови, очі кольору лісового моху, що світилися зсередини. Тільки сріблястий плащ і легкий відтінок шкіри нагадували про те, ким він був кілька хвилин тому.

Його погляд був пильний і пронизливий, майже нестерпний у своїй наполегливості. Я відчула, як мої щоки спалахнули — то не був страх, а щось інше, давнє, інстинктивне. Цей чоловік випромінював силу. І… небезпеку.

— Ти здивована, — тихо промовив він, його голос був оксамитовим і твердим водночас.

Я не могла відповісти — лише кивнула.

— Ти не у в'язниці, Еліріанна, — додав він. — Але ти… обрана.

Він простягнув до мене руку — не примушував, не смикав, а просто дивився і чекав. Я підвелася з колін, не розуміючи, що саме керує мною — бажання вижити чи… інше, не до кінця усвідомлене відчуття.

Коли я наблизилась, він торкнувся моєї руки. Його шкіра була дивно прохолодною, майже як у мармуру, але від дотику пробіг електричний струм.

— Я бачу в тобі щось незвичне, — прошепотів він, наче не до мене, а до себе. — Справжню силу. Але ще не час...

Він відпустив мою руку так, ніби не хотів лякати. Встав з трону й підійшов до високої бібліотеки, взяв фоліант і розгорнув його, заглибившись у читання. Я ж, намагаючись заспокоїти подих, зупинилася біля дивану з м’якою парчевою оббивкою й обережно сіла.

Що б це не було, яка б природа не ховалась у цьому створінні, його поведінка була… по-чоловічому витонченою, хоч і наповнена химерною дикістю.

І я не змогла відірвати від нього погляду.

Аби не наражатися на небезпеку, повільно перевела погляд на трюмо — і  відсахнулася. У дзеркалі відбивалась моя кімната, знайома до найдрібніших деталей… але водночас у глибині коливалися чіткі блідо-бузкові тіні.

Спочатку я вирішила, що, можливо, це звичайна гра свічок, їхнє мерехтіння на полірованому склі, і коли озирнулася знову, а тіні зникли - полегшено зітхнула.

Потрібно взяти себе в руки та заспокоїтися, подумала я, видихаючи.

Тим часом чоловік дочитав фоліант, повільно закрив його й повернувся до мене. Його обличчя в дзеркалі — сильне, мов витесане з мармуру — на мить затрималося на собі, ніби він милувався власним відображенням, а потім уважний погляд упав на мене, змусивши здригнутися.

Мабуть, я і справді була дуже красива - незвичне розкішне вбрання підкреслювало кожну рису мого обличчя, кожен вигин тіла. Сукня легка, шовкова, з ліфом, вишитим коштовним орнаментом, волосся вільно спадає локонами на плечі, золотисті хвилі торкаються грудей… Для королівського образу не вистачало хіба що діамантового кольє… хоча, чому ж не вистачає? Он воно, лежить у скриньці, я могла обрати будь-яке. Але… це ж, мабуть, були не мої скарби?..