18.

 Ми з Кайрошем ішли мовчки, поспішаючи та час від часу озираючись в бік Дерева. Наша дорога пролягала стежкою, встеленою дрібним піском та вів до головного шляху — гладенького, мов залитого ртуттю, полотна. Я бачила цю дорогу раніше з вікна, й була вона мов срібляста стрічка, що губилася вдалечині.

Звичайне узбіччя, - я вдивлялася у поверхню з дрібного каміння, покриту блискучим металом, що в світлі Селамора відсвічував живим сріблом. – Але здається, що стою в стародавньому лісі, де дерева старші за саму пам’ять. Хто б повірив? Коли комусь розказати, подумають, що я з глузду з’їхала.

Подумки я вже прощалася з Луріалом і готувалася повернутися додому. Від хвилювання мені здавалося, ніби земля під ногами підстрибувала разом зі мною.

— То де ж той таріл? — запитала я Кайроша, коли помітила, як повітря довкола почало тремтіти, набуваючи легкого сріблястого серпанку. Невже вечоріє?

— Їде, — напружено кинув ларт.

За мить перед нами зупинився химерний автомобіль - сріблястий м’яко сяючий диск із плавною поверхнею, кабіна якого була схожа на Mitsubishi L 200. За кермом сидів знайомий - Хажадак. Я швидко смикнула на себе дверцята і зручно вмостилася на м’якому сидінні, полегшено зітхнула. Кайрош сів попереду, поруч із водієм. Він кивнув — і таріл плавно рушив.

Цього разу я вирішила не розслаблятися. Мені здавалося, що в моїй ситуації ловити гав - дуже небезпечно. Коли ми їхали, я дивилась у вікно, стежачи за тим, як повз нас проносяться дерева, і відчувала щось схоже на хвилювання перед великою подією.
Я повертаюся додому, – думала я, проводячи пальцями по гладенькій тканині своєї піжами. – Нехай мама сваритиме, нехай кричатиме, навіть якщо вдарить — я витримаю. Головне — я вільна. А вдома… знайду роботу, потім, можливо, зустріну когось, створю родину. І житиму, як усі — звичайним життям звичайної людини. А все, що тут відбулося, залишиться лише дивним сном…

На горизонті, де небо зустрічалося із землею, з'явилася тьмяна лінія гір. Їхні вершини видалися мені знайомими — саме такі я уявляла, коли дивилася на картину, лежачи в ліжку після тієї ночі, коли…

Але ж як мені забути Зайріса?.. Ні, я не зможу. І якщо він справді такий авторитетний та всесильний, як говорила Маора… Він мене знайде. Сам. Колись. Але спершу мені потрібно потрапити додому. До мами. Вона, напевно, вже знемагає від хвилювання.

Колеса рівно погойдували таріл, краєвиди за вікном не змінювались, і я поступово, непомітно для себе, впала в трансоподібний стан, де думки ставали легкими, як хмаринки. А потім і взагалі відключилась, голова м"яко опустилася на спинку сидіння і я задрімала, як виявилося, з розплющеними очима...

Як довго перебувала в такому стані, не знаю. Та коли в зіниці почала проникати непроглядна темрява, мені довелося їх заплющити: контраст між сліпучим світлом і тінню змусив мій мозок нарешті прокинутись. Відчуваючи, що промерзла до кісток, змучена нестерпним холодом, що скував усе тіло та невідомістю, я заволала:

— Ей, Кайроше? Хажадаку?! Де ми? Куди я потрапила? 

Відповіді не було.

Моє серце стиснулося від тривоги: мабуть, я знову втрапила в якусь халепу?

Спочатку потрібно було заспокоїтися.

Перечекавши кілька ударів серця, я глибоко вдихнула-видихнула та обережно відкрила очі... і не побачила нічого, довкола мене - суцільна темрява.

— О, боже, що це за місце? — прошепотіла я, судомно мацаючи простір навколо себе. Мої пальці ковзали по слизькій, прохолодній поверхні.

— Невже це... могила?.. — видихнула я, охоплена жахом.

Бо могло бути й таке, що мене поховали живцем. Проте всередину проникав свіжий потік повітря — це було єдине, що давало надію.

Раптом щось почало наближатися, за мить я відчула дотик. Холодні, слизькі обійми по всьому тілу, і перед тим як втратити свідомість,  встигла подумати: мене... щойно щось поглинуло.

І знову забуття...

Цього разу я розплющила очі й зрозуміла, що точно не вдома й не в Луріалі. Мов королівна, я лежала на м’якому ложі, довкола - приглушене світло свічок у високих канделябрах, тремтливі відблиски м’яко ковзали по стінах. Вікон не було, я відчувала прохолоду, повітря пахло свіжою землею.