17.

 Побачивши того, хто напередодні намагався вторгнутись у мій простір силоміць, а потім, без сорому, випросити мене у власного сина, я скочила, ніби ужалена, й притиснулась спиною до стіни, загрозливо виставивши перед собою долоні.

— Що вам від мене потрібно?! -  я аж здригалась від відрази.

— І що ж ти зробиш, юна дурепо? — солодкаво всміхнувся Кайрош. — Хочеш налякати мене своїми обточеними кігтиками? У своєму житті я бачив ще й не такі. Повір, якось моя Маора роздерла мені півобличчя та повиривала клапті шкіри на спині, але я й тоді не виспустив її з обіймів, так що, люба...

— Відійдіть геть від мене, бо... бо...

- Бо що, крихітко?

- Стійте, я буду кусатися, — мій голос зірвався на виск.

— Ой, як же мені страшно...

— Я вас ненавиджу!

— Послухай, наївна людисько, — таки підходячи все ближче, старий ларт покрутив жезлом перед моїм обличчям. — Ти хоча б знаєш, що це таке?

— Не знаю, але припускаю, що якесь знаряддя тортур, — у грудях стиснулося, щось тривожне ковзнуло під шкірою, - щось таке, що подібне до нашийника, яким ви хотіли мене запрягти.

— Ти не зовсім правильно мене зрозуміла. Й гадаю, перш ніж верещати.... тобі краще мене вислухати.

— Ви мені погрожуєте?

— Ні. Навпаки, — Кайрош настільки знахабнів, що навіть сів на край мого ліжка. Я відсунулася в найдальший кут, готова боронитися до кінця. 

— Я вчора ганебно програв, і ти це бачила. Але одна поразка — це ще не кінець гри. Я не хочу виглядати нікчемним — ані в твоїх очах, ані в очах свого сина, тим більше, аби про мою ганьбу дізналася дружина. Але не маю ні найменшого бажання й далі продовжувати війну із Зайрісом. Тому я пропоную тобі...

- Скоритися? Оце вже ні! І скільки б ви мене не лупцювали...

- Тихіше, - Кайрош скрадливо озирнувся та притулив пальця до вуст. - Я пропоную тобі те, від чого ти не відмовишся, - він нахилився й легко доторкнувся палицею до мого коліна, замість удару струмом - як я очікувала - відчула приємне тепло.

- Я вже відмовляюся!

- І справді дурна, бо я пропоную тобі ... повернутися назад у свій світ. 

— Що?.. — від надмірного хвилювання перед моїми очима пішли кола. Я повільно зсунулася по стіні й сіла на постіль, не вірячи у те, що чую.

— Така можливість існує, але без твоєї згоди я не зроблю жодного кроку. Тож... ти згодна?

— Я?.. Звісно, я згодна, — моє серце шалено калатало у грудях. Бо це здавалося дивом: я могла отримати шанс вирватися з цього дивного, занадто реального сну.

Я мало не танцювала від щастя, аж раптом у мою голову прокралася думка: покинути Луріал, і більше ніколи не побачити Зайріса?..

Це просто шок - але тоді я почала дуже сумніватися. Мене нестримно вабила можливість потрапити в столицю, ще більше дізнатися про світ кото-істот, та й, ніде правди діти, дуже хотілося іще раз потрапити в жагучі обійми ларта, почути пристрасні зізнання, відчути себе такою скаженно бажаною. Згодіться, мало хто б на моєму місці не хотіви би того ж!

Тим більше, перед очима маячіли такі цікаві пригоди, а вдома на мене чекали сіра нудьга, сварки та докори. 

Та вже за мить я думала інакше: це ж була не просто пригода, не сон - а дійсність. І що як це моя остання нагода повернутися додому? І коли я її втрачу, можу назавжди загубитися у Луріалі, де зі знайомих - лише Зайріс та ці двоє пришелепкуватих лартів, його батьків.

Так, мені слід було повертатися, і то негайно!

Я навіть заплющила очі, намагаючись не згадувати про ніжність дотиків, бо могла передумати. А тоді — прощай нормальне життя, справжній дім, родина, друзі...

 А чи був у мене справжній дім? Адже мене вигнали, як бездомне кошеня.

Мої сумніви луснули остаточно після вигуку ларта:

— То що, рушаємо? 

— Ви хочете сказати, що я можу піти звідси ... просто тепер?

— Звичайно. Скоро вечорітиме, за Зайрісом має прибути золотий таріл. І як мені відомо, мій син вирішив прихопити з собою й тебе, свою здобич. Але я не подарую йому такого задоволення. Тож мерщій іди за мною.

Отож, я востаннє озирнулася на кімнату, мимовільно посилаючи Зайрісу прощальні думки, сподіваючись, що він їх якось відчує: я знаю, що не була тобі байдужа. Але... чи можна тобі довіряти?..

Я йшла за Кайрошем, погладжуючи долонею теплі стіни тунелю, ніби прощаючись із живою істотою, що дала прихисток таким дивовижним створінням.

Нарешті коридор скінчився.

— Але як ця палиця допоможе повернутися в мій світ? — вийшовши на світло, я прикрила долонями очі. — Ви мені нічого нормально не пояснили.

— Зараз ми вийдемо на дорогу, я викличу мідну таріл...

- Що таке таріл?

- Це як ваша автівка, керований засіб пересування у Луріалі, схожий на м’яко сяючий диск із плавною поверхнею, який ковзає над мохом, не торкаючись ґрунту. Виготовляють їх із легких, напівживих матеріалів, що реагують на думки ларта.

- Ого...

- Потім я визначу одне з «місць веселки» — через нього можна буде пробратися у твій світ.

— А ця річ? — я кивнула на блискучий жезл.

— Це блесар. Він ловить і розширює «тріщини реальності» — природні місця проникнення між світами.

— Цікава штука… — кивнула я, оглядаючись навсібіч.

Якщо я з’явлюсь у нашому місті в такому вигляді — мене вважатимуть божевільною, — подумала я.

— Я хотіла б одягнутись, — сказала я, озираючись на Дерево. — Ви ж знаєте звичаї мого світу?

— Я дам тобі шубу.

— Але... — я показала в бік мотузяної драбини. — Там залишився мій одяг. Я хочу забрати його з собою.

Чому я раптом уперлася? Можливо, тому, що все ще сподівалася: просто зараз Зайріс зайде в мою кімнату, не знайде мене — і кинеться на пошуки. Я вхопилася за цю примарну й дуже небезпечну надію й тягнула час.

- Ні, без своєї піжами — не зрушу з місця, - категорично наполягала я. - І якщо ви спробуєте мене змусити йти далі, я закричу.