14.

У їдальні Маора дістала з полиці круглий глечик і підставила його до рота гостя. Скривившись, я спостерігала, як селфір, низько нахилившись над горлечком, почав буквально випльовувати молочно-білу рідину.

О, ні… Невже це той самий солодкий напій, яким мене вчора пригощала Маора?

— Ось і все, — з полегшенням зітхнула лартка, коли останні краплі впали в глечик. Обережно поставивши назад на полицю, вона дістала з коробочки маленький червоний кружечок і простягнула  селфірові. Той схопив його зубами, затріпотів крильми і, не озираючись, зник у темряві коридору.

— Значить, у цього будинку є ще один вихід? — спитала я.

— Авжеж, — Маора погладжувала глечик. — Звідси можна вибратися на верхівку Дерева. Коли трохи звикнеш і отримаєш дозвіл ходити вільно...

— Прогулюватимуся з нашийником на шиї? — іронічно всміхнулась я.

— Це залежатиме від твоєї поведінки... — затримавши на мені довгий погляд, Маора підозріло примружила очі. — Стій-но... А це що в тебе на шиї?.. І взагалі... Що з тобою сталося?

— Та нічого особливого...

— О... то він... Уже встиг? 

Звичайно, вона мала на увазі того старого блазня - свого чоловіка, я зрозуміла це по солодкавій посмішці, і вирішила її не розчаровувати.

— Мені потрібно помитися, — швидко перевела розмову на інше.

— Ну так, ну так… — кивнула лартка. Схопивши мене за руку, вона знову повела в кімнату, де відбулася наша перша зустріч із Зайрісом.

Тепер, знаючи, що насправді це майже «чарівна вода», я дивилася на купіль зовсім іншими очима. Знявши з шиї своє імпровізоване «намисто»,  із насолодою занурилася у теплу живу рідину.

— Так, я вся брудна й спітніла... — напівжартома промовила я вголос, звертаючись скоріше до Дерева, ніж до самої себе. — Але ж ти не будеш мене засуджувати, правда? Ти ж знаєш, що навіть серед твоїх гілок розквітають квіти. Хтось має перенести їхній пилок... Інакше як з'являться твоє насіння? Ти розумієш мене… Як і не осуджуєш птахів, що в'ють гнізда між твоїми вітами… Чи метеликів, які з яєць стають гусеницями, а потім лялечками… щоб в один прекрасний день розгорнути крила і пізнати любов.

Ємність купелі була достатньо просторою, щоб я могла вільно розтягнутися на весь зріст. Ніжачись у теплій воді, я навіть почала мріяти... чи то вести розмову з самим Деревом.

Спершу нічого не відбувалося. Але згодом... Я відчула легкий рух на своїй шкірі, ніби вода навколо мене ожила. Стиснувши повіки, я поринула у відчуття. Здавалося, що по краях купелі щось ворушиться... Відкривши очі, я побачила тонкі, мов корінці, відростки, які повільно опускалися у воду, створюючи дрібні вири, сповнені мільярдами крихітних бульбашок.

— Дякую... — прошепотіла я, не відчуваючи ані краплі страху. Навпаки — мене наповнив захват.

На кінчиках коренів почали розпускатися ніжні білі нитки, що випускали з себе світляні хвильки. Вони дотикалися до мого тіла, наче лагідні мацаки, що пестили мою шкіру з неймовірною обережністю та теплом. Я відчувала, як біль від міцних чоловічих обіймів, дрібні садна й навіть укус на шиї поступово зникають… ніби й не було.

Раптом я помітила тінь, а потім...

Тієї самої миті, коли кімнатою прокотився знайомий шурхіт скрадливих кроків молодого ларта, усе змінилося. Як тільки Зайріс увійшов, відростки миттєво зникли, сховавшись під поверхнею води, наче їх тут і не було.

Я залишилася лежати наодинці... у прозорій воді… з тріпотливим серцем і дивним відчуттям, що Дерево щойно зізналося мені в своїй прихильності.

Підійшовши до краю купелі, Зайріс присів навпочіпки. Його погляд затримався на моєму тілі -  оголеному, розслабленому, ще сповненому тепла від пережитого задоволення.

— Елірі, вже сьогодні ввечері я маю повертатися в Лауреміс, — тихо сказав він. — І ти, звісно, поїдеш зі мною.

— Як скажеш… — я зосередила погляд на воді,  раптом згадавши все, що сталося між нами тієї ночі. — Невже  в мене є вибір?

— Ні… — він повільно опустив руку у воду, торкнувся моїх грудей, провів пальцями по животу… Його дотики були ніжними, але сповненими якоїсь внутрішньої сили.

— Ой… — тільки й змогла я видихнути, коли по моєму тілу прокотилася хвиля бажання, схожа на іскру від розірваного дроту.

Я почула легкий сплеск — і вже наступної миті він стояв переді мною, такий самий спокійний і впевнений… Його тіло було зовсім близько. 

— Ти найпрекрасніша з жінок, яких я знав… — м’яко, майже шепотом сказав Зайріс, торкнувшись моєї щоки. — Ти справжня… така відверта у своїх почуттях… Я хочу бачити тебе знову і знову. Я ніколи не вірив у кохання з першого погляду… Але, мабуть, це саме воно і є.

— Так… — я опустила руки у воду, густо червоніючи.

— Все сталося несподівано… — його голос став трохи нижчим. — Я… піддався інстинктам… навіть не попросив твого дозволу… Просто… коли я побачив тебе вчора… таку… пройти повз було неможливо. Ти вся світилася… Тремтіла… Я відчував твій запах… феромони твого тіла… Весь дім був наповнений твоїм бажанням. Я бачив твій стан… бачив, як ти боролася сама з собою… І ти була так близько… не відштовхнула мене…

— Але я навіть не відчула, коли ти… увійшов… — сказала я, зустрівшись із його глибокими, зеленими очима.

— І що… тепер ти на мене ображаєшся?

— Ні… не ображаюся… Я розумію… Ти просто… не міг інакше.

— Це… доля… що все склалося саме так… і що я опинився тут саме в той момент… коли з’явилася ти… — його пальці знову торкнулися моєї шкіри.

— Ти ж не хочеш повернутися у свій світ? — його долоня м’яко лягла на мої груди, викликаючи нову хвилю тремтіння.

— Поки що… ні… — прошепотіла я, заплющивши очі від приголомшливих відчуттів, ці палкі слова розбурхували мою уяву: яка вона, столиця Луріалу?

— Я зроблю все, щоб ти навіть не згадувала про свій дім… про своїх рідних… Тут, поруч зі мною, тобі буде добре… Я подбаю про це.

— Навіть не знаю…

— Я заберу тебе до свого палацу… огорну турботою і любов’ю… А ти подаруєш мені дитину…багато дітей... Так, саме тебе я бачив у своїх снах… І ось ти тут… справжня… та жінка, яку я шукав усе своє життя… Елірі…