13.

Вранці я почувалася так, наче по мені пронісся табун луріальських степових коней. Кожен м’яз  відгукувався легким болем, а найменший рух нагадував про події минулої ночі.

 Хоч і були ці відчуття незвичними, та все одно дивно приємними.

Штори залишалися опущеними, і м’яке розсіяне світло створювало в кімнаті атмосферу затишку й умиротворення. Я вдивлялася в химерний візерунок на стіні і мимоволі згадувала, як закінчилася бійка між батьком та сином.

На щастя, а може, і ні - у світі людей таких відвертих поєдинків не буває. Приховане суперництво - так. Але тут, у цьому напівдикунському світі, і звичаї дикунські. А може... усе тут просто більш справжнє та природне?

Було ще добряче зарано, і ніжачись у постелі, крізь напівприплющені повіки я розглядала яскраву картину на стіні. Легкими мазками на полотні були зображені блакитно-фіолетові гори Луріалу, осяяні яскравим світлом, за ними, я знала, знаходилася столиця - Лауреміс. В моїй уяві помаранчеві бризки мазків перетворювалися на святковий салют, яким вітали мій тріумфальний в’їзд у це величне (як я гадала) місто. Це ж саме десь там, серед тих скель… стоїть його замок… розкішні володіння мого Зайріса.

Вже мого????

Я солодко потягнулася, мов кішка, відчуваючи кожну клітинку свого тіла, наповнену мріями й передчуттями змін.

Попереду нові пригоди, – усміхнулася я подумки. – Зайріс точно не залишить мене тут, у домі своїх старих батьків. А якщо йому доведеться скоро поїхати, він обов’язково забере і мене з собою.

Покуйовдивши волоося та мимовільно доторкнувшись до шиї, я відчула тонку, майже непомітну, але від того не менш значущу відмітку його зубів. Я тут була недовго, та вже чула, що сліди лартів залишалися на все життя… і приховати такий від допитливих поглядів буде непросто.

Моє тіло все ще було спітнілим, брудним після ночі відпочинку, досі я не мала на собі жодного одягу. Хотілося помитися, елементарно привести себе до ладу - усе ж таки я не лартка, а людина.

 Я вкотре пригадала обійми переможця, доторкнулася до червоного рубця на шиї - це так необережно Зайріс зірвав з мене прикрасу? Ні, це була інша мітка... укус ларта в шаленстві пристрасних обіймів.

... я відчула, як по шкірі котиться легке збентеження.

 Врешті, обгорнувшись простирадлом та діставши із коробки з лялькою шматочки шовкової тканини, змайструвала імпровізований шалик, прикривши ним слід занадто пристрасного поцілунку.

— Ну ось, тепер трохи краще, — я ще й опустила волосся на шию. Поглянула у дзеркало - і не втрималася від сміху.

 От би друзі побачили мене в такому хендмейді.

Потягуючись, повільно підійшла до вікна й відсунула штору. Вчепившись за сітку всіма чотирма лапками, звідти на мене дивилося дивне створіння. Воно нагадувало щось середнє між летючою мишею та маленькою крилатою мавпочкою, з пухнастим зобом під підборіддям.

— Ти хто? — спитала я напівжартома, навіть не сподіваючись почути відповідь: погодьтеся, говорити із  тутешніми мишами, це вже було б занадто.

— Привіт, — раптом почула пронизливо-скрипучий голос. — Твоя господиня ще й досі спить?

— Ем… Що? — я не відразу зрозуміла сенс слів. - Це ти до мене?

— Маора ще спить? — повторило створіння.

— Я… Я не знаю… — обережно зробила кілька кроків до отвору в підлозі, куди вела невеличка драбинка. — А ти… ти хто?

— А ти хто? — буркнула у відповідь істота.

—  Тут мене звуть Еліріанна… Але взагалі я… з іншого світу.

— Ну, цим ми з тобою схожі, — хмикнула химера. — Але ти таки поклич свою господиню. Скажи, що селфір приніс свіжого молока.

- Навіть не знаю...

Очі селфіра раптом округлилися та збільшилися удвічі, сяйнувши магнетичним сяйвом, я аж прикипіла до нього поглядом

- Та не барись, біжи мерщій, у мене ще стільки справ! - гаркнула до мене дивна істота.

— Гаразд… — слухняно буркнула я, розвернулася, там мов сновида вийшла із кімнати, рушила темним коридором, зазираючи у бічні отвори та намагаючись відшукати Маору.

 У будинку панувала глуха тиша, мабуть, тут і справді усі ще спали. Але мене штовахло вперед прохання-наказ селфіра, і я була сповнена рішучості виконати його доручення.

У дитинстві я любила казки й добре пам’ятала одну стару легенду з книги про відьму, яка тримала біля себе незвичайне створіння – чорну кішку-помічницю. Саме такий образ і сплив у моїй уяві, коли я згадала про селфірів — міфічних істот, яких ларти використовували для доставки свіжого молока й масла. Вони ховали здобуте добро в особливий мішок під підборіддям, а потім приносили його господарям і, з неймовірною серйозністю, викладали в спеціально приготовлений глечик.

Я уявила, як це дивне створіння пробирається крізь зелені хащі Луріалу.

Наступний коридор вивів мене до невеликої, залитої м’яким світлом галереї, де було всього двоє дверей. Затамувавши подих, я навшпиньках підкралася та обережно взялася за ручку. Ледь-ледь прочинивши, зазирнула в щілину.

В блакитнуватих сутінках побачила просторе ложе, від підлоги до стелі огорнуте жовтим пологом, густо прикрашеним візерунками. Стіни всуціль завішані картинами різних розмірів, на виступах і поличках - фігурки птахів — від майстерно вирізаних з дерева до розфарбованих керамічних.

 Високі різьблені дверцята в одній зі стін починалися так високо від підлоги, що я вирішила: за ними мають зберігатися скарби. Як вдало вигадано. І місце не захаращується,— пригадала вбудовані шафи в домі мого вітчима.

Від цікавості я підкралася ближче до полога й злегка його відгорнула.

На ліжку спала Маора. Її шию прикрашала тканинна квітка — золотисто-біла лілія. Ну от, — зраділа я, нарешті знайшла її кімнату. 

— Маора, — нахилившись, тихо покликала стару лартку.

Сопіння миттєво припинилося, жінка відкрила очі й злегка примружено поглянула в бік дверей.

— Ти як тут опинилася? — прошипіла вона. — Хто дозволив тобі вільно бродити по дому?