12.

За вікнами - Луріалська ніч, світло за шторами ставало яскравішим, і я могла все гарно роздивитися.

— Чому ти тут? — першим порушив мовчання Кайрош, припинивши своє гарчання. — І як ти посмів втрутитися в мої… стосунки з… цією знайдою? Хіба тобі мати не сказала, що ця людська самка моя?

— Кайроше… — голос Зайріса заворожував мене до глибини душі. Варто було лише його почути — і я була готова віддатися йому хоч би де…

— Це моя жінка. Вже моя, — його слова прозвучали тихо, але з такою силою, що я мимоволі затамувала подих. — Я ще вчора відзначив її.

— Що?! — старий ларт підскочив на місці, різко смикнувши головою. Його губи розтягнулися в хижому оскалі. — Коли ти встиг?! І… як ти посмів без мого дозволу? В моєму домі!

— Це вийшло випадково, — сказав Зайріс. — Але вже сталося. Вона сама вибрала мене… Я почув поклик її тіла.

— Ти почув… як?

— Вона була в сплеску… і покликала самця. Я саме проходив повз… Відчув запах… І вже не зміг опиратися. Ти ж розумієш…

— Розумію… — Кайрош поглянув на мене злісно, а потім повільно опустився, присів на краю ліжка, схилив голову й гучно видихнув, сказавши таке, від чого мене мороз пройняв:

— Сину… — прошипів він, не підіймаючи погляду від підлоги, — поступися мені. У тебе є гарем… Навіщо тобі ще й ця людиська? Адже твої дружини розірвуть її на шматки, щойно дізнаються. А ще коли побачать....

— Ні, — Зайріс, здавалось, трохи розслабився і сперся спиною об стіну. — Я її теж вибрав.

— Я прощаю тобі, — тихо мовив Кайрош і, різко повернувши голову, знову впився поглядом у моє тремтяче тіло. — Але ти завтра ж мусиш поїхати звідси геть.

Я завмерла, намагаючись передбачити свою долю.

— Ні. Я заберу Еліріанну з собою, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — По-перше, вона мені подобається. А по-друге… ти ж знаєш мою проблему… А раптом вона подарує мені нащадків?

— Не всі людські самки вагітніють від лартів, — хрипко кинув Кайрош. - І в тебе ... з цією... теж  не вийде.

— Все одно… Еліріанна мені потрібна.

— Але я… я вже старий, — з надривом продовжив Кайрош, — і не певен, що ще коли-небудь зможу здобути собі самку… тим більше таку, що добровільно… Та й мати твоя, хто зна, дозволить мені мати власний гарем… Тому… поступися мені, благаю.

— Ні.

— Ніхто ж нічого не бачив… Немає свідків… Значить, і не було нічого…

— Ні!

Я зітхнула з полегшенням, аж раптом сталося щось геть несподіване.

Пронизливо завивши та розчепіривши долоні, немов хижак перед стрибком, Кайрош стрімко кинувся на сина.

Я присіла, обхопила коліна руками й заплющила очі.

До моїх вух долинали приглушені гарчання, глухі звуки ударів тіл об підлогу, шарпання, стрибки, знову глухі удари…

Вони справді б’ються… по-справжньому… за мене, мов за здобич? - вжахнулась я.

Звісно, я краще бажала б, аби переміг Зайріс… Але водночас розуміла: це дім Кайроша. Його територія. Його родина. І… його батьківські права…

А якщо переможе він… Я залишуся тут… назавжди… Стану… іграшкою… Мріятиму про свободу… і проводитиму ночі… о, боже… з цим старим…»

Я заціпеніла від жаху й подумки молилася: тільки не старий ларт. Хай краще це буде Зайріс.

Та чи могла я хоча б на щось тут впливати?

Єдине, що мені залишалося… обережно розтиснувши пальці, час від часу позирати крізь щілину.

Я непомітно почала стежити за тим, що відбувалося в кімнаті.

 Кайрош кидався на сина, щосили відштовхуючи до стіни. Але й Зайріс, захищаючись, люто гарчав, наче дійсно хотів вкусити батька. Зуби були міцні, і якби таке сталося — рани виявилися б занадто глибокими.

Але метою цього двобою було аж ніяк не вбивство. Це був наче стародавній ритуальний танок, сповнений первісної дикості.  Двоє чоловіків із котячими вухами та хвостами кружляли по кімнаті, не відриваючи поглядів один від одного, знову й знову намагаючись схопити, повалити, притиснути або відкинути супротивника.

Мабуть, зневірившись, Кайрош зібрався у щільну грудку м’язів, виставив вперед долоні та впевнено пішов уперед, немов вирішив будь-що здобути перемогу, його очі світилися шаленою рішучістю, обличчя перекосило від напруги.

Якоїсь миті у мене завмерло серце, здалося, що син вирішив здатися - він весь обм"як, обличчя стало відстороненим і блідим. Я затамувала подих,  сховавшись за єдине доступне укриття — свої долоні.

Ось-ось… ще трохи — і все скінчиться,- думала я, спостерігаючи за тим, як Кайрош готується до стрибка, а Зайріс... — Чому ти здаєшся так легко? Ти ж… Ти ж не маєш права програти!

Я стискала зуби, відчайдушно намагаючись передати Зайрісу свої думки, свої благання, свою тривогу.

Хоча б вкусни його, штурхни свого старого в потилицю, та що завгодно! Але не здавайся... Бо я не хочу тут належати нікому... крім тебе...

Майже в ту саму мить, коли я силою волі послала Зайрісу цей мовчазний крик, немов пробуджений моїм закликом, він таки переміг свого батька. Коли я крадькома поглянула крізь щілину між пальцями, переді мною постала зовсім інша картина.

Зайріс стояв, притиснувши Кайроша до підлоги, однією рукою впираючись йому в груди, а другою стискаючи за горло. Старий ларт, відчайдушно звиваючись під вагою сина, хрипів і скалив зуби, намагаючись вирватися. Але сили були вже не рівні. Молодість, міць і рішучість були на боці Зайріса.

Ще кілька судомних рухів — і Кайрош, остаточно змирившись із поразкою, безсило розпластався на підлозі.

— Вона моя, — холодно, але твердо сказав Зайріс.

Я з полегшенням видихнула, уявивши, що зараз усе скінчиться. Вони обидва підуть з моєї кімнати… І я нарешті зможу прийти до тями…

Але на цьому все не закінчилося. Навпаки, події раптово закрутилися ще стрімкіше, ще дивніше.

Поки Кайрош повільно підводився з підлоги, Зайріс підняв з килима важкий том «Посібника тілесних утіх та розваг». Не роздумуючи, він розгорнув його на першій-ліпшій сторінці і кілька секунд уважно вдивлявся у малюнок. А потім… просто відкинув книгу убік і кинув на мене такий погляд… Погляд хижака. Самця. Погляд, від якого мені перехопило подих.