11.

Тепер я вже знала більше про цей дивний і трохи хижий світ, у якому волею випадку опинилася.

Залишившись на самоті, спочатку я знайшла найбільш затишний закуток в своїй кімнаті, присіла навпочіпки й «удобрила» дерево, із подивом спостерігаючи, як сірозелений м’який мох, що вкривав підлогу, миттєво поглинув усе, що ще кілька секунд тому було частиною мого тіла.

Просто неймовірно, — подумала я. — Якби я спробувала щось подібне вчинити вдома, це закінчилося б  ганьбою.
І ще одна іронічна думка промайнула в голові: А ось чому наші домашні кішки так безсоромно мітять кути. Напевно, їм відомі звичаї Луріала… То що ж, тепер і мені доведеться звикати до такого життя?

Я підійшла до ліжка.

Перед сном я полюбляла читати щось легке й цікаве - пост про макіяж, зачіски, котиків, або ж любовний роман. Це допомагало розслабитися і поринути у солодкі мрії.
Тут мій вибір був… ну, скажімо так, обмежений.

Єдина доступна мені книга — той самий важкий фоліант із розкішною обкладинкою під назвою «Посібник тілесних утіх та розваг».

Я вмостилася на ліжку, підклавши під спину подушки, і розгорнула книгу. З вікна пробивалося достатньо світла, щоб я могла добре роздивитися яскраву, трохи екстравагантну обкладинку: східний килим, пара закоханих, що дивилися одне одному в очі, чоловік ніжно тримав жінку в обіймах, вона -- обвивши його торс ногами. У кутах сторінки сиділи дівчата, склавши пальці рук у хитромудрі знаки, а збоку танцювала оголена одаліска, тримаючи важке дзеркало, в якому відбивалася основна сцена.

Відкривши першу сторінку, я прочитала позолочений напис у витіюватій рамці:
«Древнє мистецтво єднання тіл. Про насолоду, гармонію і взаємне задоволення».

Далі текст ставав ще відвертішим: під нічним небом, у блакитному сяйві місяця, серед строкатих подушок, на невеликому острівці посеред води… двоє дівчат і чоловік. Одна сиділа збоку, гралася квіткою і спостерігала, інша — повністю оголена, прикрашена лише браслетами, розкинулася перед своїм партнером. Той, у розкішній короні із пір"я, ніжно торкався рукою її розпущеного волосся. Їхні тіла зливалися у єдиній м’якій лінії бажання.

Я відчула легку заздрість до такої ідилії… Мене охоплювало якесь солодке тремтіння, яке розливалося всередині від одного лише погляду на ілюстрацію.

Гортаючи сторінки, я випадково натрапила на ще одну сцену, де підпис проголошував:
«У годину злиття жіночий трепет заспокоюється чоловічою ласкою, і це зветься насолодою».

Я мимоволі глянула на малюнок і глибоко зітхнула, відчуваючи, як зрадливо реагує моє тіло, вогонь бажання спалахнув з новою силою.

Коли я закрила книгу, моє серце шалено калатало, щоки палали, а в животі й по грудях розливалося млосне тепло.

Відчайдушно прагнучи відволіктися, я взяла коробку з іграшкою. Дістала ляльку, міцно притисла її до себе, ніби шукаючи розради, а потім знесилено впала обличчям на подушки.

Оце так вечірнє читання… — думала я, намагаючись хоч трохи втамувати шалений вогонь. — Що ж… мабуть, моя мати недарма назвала мене повією... 

І тільки коли втома нарешті здолала збудження, я змогла поволі зануритися у неспокійний сон.

Та навіть м’яке світло в кімнаті не давало мені по-справжньому розслабитися. Згодом я взяла першу-ліпшу тканину з коробки і прикрила нею обличчя, намагаючись відгородитися від світу. Усвідомлювала: все це — наслідок нових вражень і переживань минулого дня.

Треба думати про щось хороше, — вирішила я і, згадавши дитинство, уявила новорічне свято. Тихенько почала наспівувати знайому змалечку пісеньку про ялинку.

Цього разу сон огорнув мене остаточно. Навколо закружляли вогники, полетіли сніжинки, засяяли різнокольорові кулі й гірлянди, повітря наповнилося ароматом мандаринів і м’якою ватяною тишею зими. Я простягла руки до зеленої красуні, зробила крок вперед… але все ніяк не могла доторкнутися до її гілок.

Чому ялинка така… м’яка? — дивувалась я у сні, відчуваючи під пальцями щось тепле і пухнасте, зовсім не схоже на знайому колючу хвою.

Раптом ця «ялинка» сама потягнулася до мене, обійняла своїми лапами і міцно притислася тілом до мого…

Я скрикнула від несподіваного болю — здалося, ніби кора подряпала мою шкіру. Свідомість почала повертатися. Розплющивши очі, я зрозуміла: я не одна в кімнаті.

Поруч, на моєму ліжку, хтось лежав. М’який, гарячий… Його пальці вже ковзали по моїх грудях, дихання було важким і хрипким, чути було ледь вловимий стогін.

Я боялася навіть поворухнутися. Хтось змінив положення тіла — і його вологі губи торкнулися мого живота. Язик, шершавий і гарячий, повільно сповзав униз…

Ні… ні… — тіло стискалося від відрази. Навіть спогади про «Посібник тілесних утіх» не могли приглушити цього відчуття страху й огиди.

Це був не ВІН… Не Зайріс…
Той, єдиний, кому я ще могла б віддатися, хай навіть він ларт…

Я затримала дихання, скута жахом і соромом, не сміючи поворухнутися, відчула його гаряче, липке дихання на шиї. Його пазуристі пальці з силою стиснули мої плечі...

— Геть, — закричала я з усієї сили, вириваючись з його обіймів. Відштовхунал його від себе і, тремтячи, побігла наосліп.

На щастя, саме цієї миті  з гуркотом відчинилися двері в мою кімнату.

У потоці фіолетового світла, що лилося з коридору, стояв  Зайріс.

Його погляд палав гнівом, груди важко здималися. М’язи напружено грали під шкірою.

Зрозумівши, що тут відбувається, він одним стрибком відкинув мене вбік і кинувся до ліжка.

Лише тоді я змогла розгледіти, хто був моїм нічним нападником.

Звичайно ж, це був Кайрош.

Сидячи на ліжку, зігнувшись і загрозливо вигнувши шию, старий ларт важко дихав, ніби готовий кинутися в атаку. Зайріс стояв напроти нього, мов хижак перед стрибком.

Раптом Кайрош піднявся на ноги, химерно вигнув шию, закотив очі … і завив.