10.

За мить Кайрош з"явився знову, цього разу в руках він тримав ... нашийник.

 Блідо-рожевий, схожий на шкіру, він був прикрашений блискучими шипами та повідком - теж рожевим, довгим, немов стічка з оксамиту.

— А це ще що таке?— я мимоволі відступила назад, майже впершись у стіну.

— Підстав свою ніжну шийку, — прошепотів Кайрош, усміхаючись огидною посмішкою й витріщаючись на мене, як хижак. — Ну ж бо, красуне, не бійся. Я ж не заподію тобі нічого поганого…

— Але… це ж нашийник. Навіщо?! — вигукнула я, обурено відступаючи ще на крок. — Я ж не тварина... Не треба так зі мною...

— Навіщо лякати Еліріанну?! — на щастя, на мій крик таки нагодилася Маора. Вона несла кришталеву вазочку з морозивом — ніжні білі кульки, присипані золотавими крихтами.

— Я подумав, що їй уже пора звикати, — пробурмотів старий ларт, але нашийник усе ж не опустив.

— Та ти зовсім поїхав дахом,— з докором глянула на нього Маора, передаючи мені десерт і швидким рухом забираючи ошийник собі. — Йди краще подивися по візоріумі бої без правил, або що там тобі хочеться. Людиську поки не чіпай, вона ще недостатньо вихована. Втямив?

На мій подив, Кайрош не пручався. Підморгнув мені і зник за ширмою, залишивши мене  з Маорою. Я досі напружено дихала, і руки трохи тремтіли. Але пам’ятаючи наш ранковий діалог, не наважувалась нічого просити.

— Скуштуй, Елірі, — м’яко сказала Маора, вмощуючись поруч. — Якщо сподобається, замовлю багато солодощів у місцевої кулінарки. А там дивись, погладшаєш, станеш милою пампушечкою, як я і люблю, - вона грайливо вщипнула мене за щоку.

 Я закотила очі, зітхнула, але взяла із її рук вазочку та доторкнулась язиком морозива — воно було вершкове, прохолодне, ніжне… Та останні слова лартки все ж холодком пробіглись по шкірі, залишаючи після себе тривожну безвихідь.

Смакуючи морозивом, я відвела погляд до вікна, і завмерла: за склом, у світлі, стояв Зайріс. Витягнувшись у повен зріст, він вдивлявся вдалечінь, і в його погляді читалась розгубленість, внутрішня боротьба. У його постаті було щось людське. Справжнє.

Маора прослідкувала за моїм поглядом, і в її очах з’явився лукавий блиск.

— Що, сподобався? — промуркотіла вона. — Мій син — красунчик, яких ще пошукати треба. Та я тебе розумію, ти ж іще молода самиця… Та й ці твої круглі вушка, і такий наївний погляд…

— Ви все не так зрозуміли, — гаряче заперечила я. Але Маора мене, здається, вже не слухала. Її погляд затуманився захватом, і вона, з ніжністю дивлячись крізь скло, почала вихваляти свого сина.

— Один лише його погляд — і в лартиць в серці весна! А в його гаремі… о, там справжня війна. Його жінки ладні очі повидряпувати одна одній, щоб лишень привернути його увагу. Але ти не хвилюйся, красуне, — Маора повернула до мене обличчя, — мій Кайрош, хоч і обтріпаний, але ще той зухвалець. Без чоловічих ласк ти точно не залишишся.

— Я втомилася… — я різко підвелася, майже кинувши вазочку з морозивом на підлогу.

— Ну що ж, тоді відпочивай, — зітхнула Маора.

Поклавши ошийник на крихітне підвіконня, вона вийшла. А я, вивлячись їй услід, раптом подумала: цікаво, як я виглядаю в їхніх очах?.. Тіло — майже таке саме. Та вушка круглі, нігті коротші, зріст менший, не маю хвоста... І я ношу інший одяг... З цікавістю підійшла до краю ширми, зазирнула... й зустріла погляд Зайріса. Його гострі, пронизливі, палкі очі здавались кинджалами. Вони розрізали мене навпіл, поки я стояла, скута, не маючи сил ні втекти, ні щось сказати. Його тіло — міцне, молоде, підтягнуте, було таким разючим контрастом на тлі цих старших лартів. Я мимоволі опустила погляд й, підкоряючись якомусь потаємному імпульсу, лагідно провела долонею по животу. Зате моя шкіра — ніжна й гладенька… — промайнуло в думках, і я поспішно повернулася в свій темний закуток.

До вечора я більше не бачила Зайріса, але постійно думала лише про нього — і ці думки мене лякали.

Але ж він… він напівзвір, самець, істота іншої раси, — я куйовдила пальцями своє розкішне волосся, що спадало хвилями мені на плечі. — І те, що сталося між нами вчора… по суті, жахливо. Але ж як мені було… солодко.

Занурившись у спогади, я й не помітила, як минув час. День хилився до заходу, а я все сиділа, втупившись поглядом крізь вікно, нічого не бачачи перед собою.

І коли до кімнати ввійшла Маора, вона вивела мене з заціпеніння.

 — Я дістала тобі трохи забавок, — вона простягнула мені важку книгу та картонну коробку.

Я взяла книгу — на обкладинці срібними літерами красувалось: «Посібник із тілесних розваг та задоволень». Усміхнувшись, я з гіркою іронією подумала: ну, просто те, що мені ТУТ потрібно.

У другій коробці лежала лялька. Її частини рухались, були з м’якого матеріалу, на дотик схожого на шкіру. Біле хвилясте волосся, широко розплющені зелені очі, білозуба посмішка... Та це ж наче я - з подивом відзначила схожість. До ляльки додавались одяг і аксесуари.

— І мені б… щось на себе вдягнути, — звернулась я до Маори.

— Ні. Тепер ти житимеш за нашими законами. Скільки можна повторювати? — її голос був твердим.

— Але ж… шуба? Ви ж були в них, коли ми вперше зустрілися? І мені тоді теж дали одну.

— Дурненька юна людиська, — лартка торкнулася своєї золотої тіари, — … ну, сама подумай, як би люди поставилися до нашої наготи? А так…

— Тобто шуби — це лише маскування?

— Саме так. І ще — захист від надто низьких температур. У вас же там і вітер крижаний, і сніг, і лід — застигла вода. Можливо, для вас це звично, ваші тіла до цього пристосовані. Але наші — ні. Ти ще зрозумієш.

— У нас теж є місця без снігу, — відповіла я. — Але там люди все одно прикриваються. До того ж у нас є… розваги.

— Знаю, знаю, — посміхнулась Маора. — Щоб ти не нудьгувала, ось тобі іграшка. Хочеш — вдягай її, міняй прикраси.

— А я зможу вийти надвір? — запитала я. - Побродити околицями... наприклад...