9.

Підійшовши до заглиблення в дерев'яній стіні, Маора витягла звідти дві довгасті коробки з тонко вирізьбленими візерунками та, тримаючи їх у руках, рушила до чоловіків. Але десь на півдорозі зупинилась і, на мить замислившись, кивнула мені вбік.

— А ти, — мовила вона, — поки побудь за ширмою.

Я прослідкувала за її поглядом і ,побачивши ширму, виткану з переливчастої тканини, що змінювала колір залежно від кута зору, покірно рушила туди.

За ширмою я вперше за довгий час полегшено зітхнула. По-перше, тут мене не палив своїм поглядом молодий ларт, по-друге — я могла бодай трохи побути на самоті. Заплющивши очі, я уявила, що все це — просто кошмарний, хоч і фантазійно прекрасний сон.

То я… належатиму старому коту?.. — думки вирували в голові, мов зграя переляканих птахів. — І коли син поїде… він… Що він буде зі мною робити? Те саме, що відбулося вчора?

Попри м’яке тепло, що огортало мене зусібіч, по моєму оголеному тілу пробігла тремтлива хвиля, а разом із нею — повернувся голод. Як же я хотіла їсти!

У затінку помітила вузеньку софу — надто коротку й тісну, щоб лягти на неї. Я сіла на її край і обійняла себе руками за коліна. Через вузьке високе віконце можна було спостерігати за химерним небом Луріалу, в якому танули багряні пасма хмар.

Тим часом у великій кімнаті почався, судячи з усього, сімейний сніданок. Спершу я чула характерне хрускотіння — хтось перегризав кістки. Потім — чвакання, жадібне сьорбання й ковтки. Мій живіт голосно забурчав.

Тієї ж миті за ширму прослизнула Маора.

— Вибач, красуне, я ще не звикла до твого... людиськового перебування, — усміхнулася вона й простягла мені шмат м’яса, що пахнув травами й димом. — Візьми й скуштуй смачненького на честь приїзду нашого сина.

М’ясо й справді було напрочуд смачним — можливо, тому, що я майже нічого не їла вже добу. Я жадібно накинулася на частування, уважно вслухаючись в розмову за перегородкою.

Говорив переважно Зайріс. Я вже впізнавала його голос — низький, оксамитовий, магнетичний. Він розповідав про охорону Імператора Люцебрана, про зміцнення прикордонних загонів, про нові зразки зброї, про завоювання земель.

— Але як ви там можете мріяти про нові території, — урвав його Кайрош, — коли ці мерзенні виверни весь час вилазять на поверхню? Вони ж от-от можуть добратися навіть сюди.

— У нас із Хааралійською Імперією нова угода, — спокійно відповів Зайріс. —  Імператор затвердив код паролів, які ми обмінюємо при зустрічі. Усе згідно з едиктом.

— Та що ти таке верзеш? — знову озвався старий. — Ви, в столиці, зовсім відірвались від реальності! Я ж бачив по візоріумі  — нещодавно одного ларта викрали, і ніхто з мерзенних вивернів того не заперечував.

— Любий, але ж це не доведено, — м’яко втрутилася Маора. — І взагалі, навіщо ця політика вранці?

Розмова перейшла в особисте, й голос Зайріса раптом набув ноток металу:

— У нас із Сайраною все добре. Як завжди.

— А Вейлісса ще не народила мені маленьких онуків? — почулося запитання Маори.

— Я ж просив не підіймати цю тему, — пролунала глуха лють. Потім — гуркіт дверей.

Я здогадалась: Зайріс вийшов.

До мене знову увійшла Маора, в руках лартка тримала келих із білою рідиною.

— Випий, — мовила вона, простягаючи.

Змучена спрагою, я обережно торкнулась губами прохолодної поверхні — і з полегшенням зітхнула: це було молоко. Солодке, з натяком на ваніль і квіти.

— Яке смачне… — прошепотіла я, вдихаючи знайомий з дитинства аромат.

Але Маора мене не слухала. Її погляд був далеким і розмитим, ніби вона бачила інший світ.

— І так завжди, — промовила вона, сівши поряд. — Наш син... він же не звичайний ларт. Зайріс — начальник особистої гвардії самого імператора! Аби знала, у сина розкішний будинок на скелі, власний гарем, вплив, повага... Але він так рідко приїздить до нас, в провінцію... А все через Кайроша! Мій чоловік, батько Зайріса, знаєш... він став нестерпним: вік, примхи, тривожність. Йому здається, що всюди змова. Але тепер, із тобою, все може налагодитись. Правда ж, Елірі? Ти ж будеш слухняною? І зможеш йому догодити?

— Я… не розумію, чого ви від мене очікуєте, — прошепотіла я, хоч насправді вже чудово розуміла, що вона має на увазі.

— Тобі треба час, аби призвичаїтись до наших звичаїв, — кивнула Маора. — Але тут тобі сподобається! Бо в тій твоїй старій реальності — хіба ж було краще? А ми тебе любитимемо, піклуватимемося, все тобі дамо… От скажи, чого б тобі зараз хотілося?

— М-морозива.... — буркнула перше, що прийшло на думку. Хоча, насправді, мені хотілося тепер одного - потрапити назад, додому, до нормального життя, яке я мала, доки не посварилась за мамою.

— Зараз принесу, — тим часом всміхнулась Маора і, забравши келих, вийшла.

Це якийсь лютий жах… Невже ось так тепер виглядатиме моє буденне життя? — в моїй уяві спливли моторошні картини: мене ведуть на повідку, пригощають з миски, вкладають у м’який куток на підстилку. Руки Кайроша... чиїсь нав"язливі дотики.

— Ні… тільки не це, — простогнала я. - Де моє ліжко? Де мама...

Тієї ж миті хитнулася завіса - і до закапелка увійшов Кайрош, тримаючи невелику круглу коробочку з різьбленого дерева. Вона була оздоблена крихітними камінцями, що мерехтіли, мов зорі. 

— Для тебе, Еліріанно, — він улесливо посміхнувся, нахиляючись ближче. — Подарунок, як знак нашої турботи.

Мене знову охопив липкий жах, я інстинктивно втягнула шию, але зробила вигляд, що зберігаю спокій. Хоч у горлі пересохло, хоч серце билося так, що я боялася — зараз почують.

— Що це? — спитала я тихо, з надією, що зараз він віддасть мені коробочку — і піде. Але ні, Кайрош опустився поруч, зовсім близько, так, що я відчула запах його шкіри — дивну суміш деревної кори, спецій і диму.

— Це амулет. Виготовлений із кори Священного дерева. Захистить тебе, коли поруч не буде ні мене, ні Маори. Хочеш подивитися?