8.

Щойно я увійшла в темний, закручений тунель, як мене раптово накрило хвилею спогадів про ніч. Спазм страху — липкий, мов дотик холодної риби, обхопив горло, і я ледве не задихнулася від тиску паніки. Те, що сталося… Те, що я зробила — чи то уві сні, чи наяву — не вкладалося в голову.
Я опустила очі й побачила, як мої босі ступні обережно ступають по густому моху, схожому на оксамитовий килим. І знову, як вночі, відчула потребу, але цього разу я боялась не фізичних відчуттів, а наслідків.
А якщо Маора дізнається? А якщо вона вже знає, і це все пастка?

Я відкрила рота, щоб щось запитати, але не наважилась.

Аж раптом:

— Красуне, — долинув до мене її ласкавий, майже муркотливий голос. — А ти не хотіла б… опорожнитись?
Я здригнулась. Її інтонація була такою звичною, затишною, наче лартка питала: «Може, хочеш випити теплого й солодкого чаю?»

— Ем… так, — зізналась я, притискаючи руки до живота. — Чи не могли б ви показати мені… те саме місце? Туалет, чи...

— Місце, де справляють природні потреби? — Маора зупинилась, її пишне тіло вигнулась у граціозній позі. — Все просто. В Луріалі тобі достатньо просто… зробити свою справу. А дерево прийме подарунок.

— Будь-де? — я була врадена та спантеличена. — Тобто... що ви маєте на увазі, коли кажете, що дерево прийме... ем... подарунок?

— Тобі доведеться звикнути до того, що багато речей у Луріалі виглядають знайомо, але виконують зовсім інші функції, — відповіла лартка, розвернувшись і посміхнувшись м’яко. — Те, що ваші людиська вважають неприйнятним чи навіть ганебним, у нас — священна частина обміну природними ресурсами із домом.
Дерево, в якому ми живемо, - це жива істота. Мудра, глибока, турботлива. Воно не просто дозволило нам улаштувати в ньому дім — воно живе у симбіозі із нами.

— Але ж… — я озирнулась. — Чи це прийнятно? Та й гігієна... запахи, бруд, пліснява... й все інше. Я так не можу, це занадто, мене виховували по-іншому.
— Хочеш, розкажу більше?

- Звісно, розкажіть.

- Ти помічала, що тут повсюдно під ногами мох?

Я кивнула.

— Але це не зовсім мох, моя люба, а поверхня шлунка дерева, — спокійно пояснила Маора. — Воно не тільки поглинає залишки наших тіл, а й ділиться з нами соками, живить нас, гріє, вкриває. Воно як мати і знає, що робить.

- А де каналізація?
- У нас в Луарі немає такої каналізації, як у вас. Бо нам вона не потрібна.

— Невже дерево… поглинає… помиї й екскременти?

— Миттєво, — усміхнулась лартка, торкаючись мого плеча. — А ще  перетворює їх на світло. Бачиш, як м’яко все тут сяє? Це подяка дерева за обмін.

— А вода у ванній?.. — несподівано згадала я. Її тепло, ніжність, той солодкуватий аромат… Це було як обійми.

— Соки дерева, — підтвердила Маора, легко провівши пальцями по стіні. Та злегка вібрувала. — Як тільки ти залишила кімнату, дерево поглинуло все назад. Ти віддала йому надлишок — воно забрало, перетворило, очистило. І більше того: дерево тебе прийняло.

 Я видихнула з полегшенням. Кожна тривожна думка розчинилась в мені, немов сіль у теплій воді.

Я полегшено видихнула й зраділа.

Мені не буде покарання! Ніхто не докорятиме мені за… нічну випадковість. Бо виявилося — це навіть було добре.
Я глянула на Маору, її очі світилися розумінням і глибиною, в якій ховалось щось більше, ніж просто доброзичливість. Можливо, навіть ніжність.

І з цією думкою я вступила до великої зали.

І саме в цю мить…
На мене там чекав новий, геть несподіваний сюрприз.

У центрі зали стояв незнайомець. Його силует був наполовину у світлі, наполовину — в тіні. Він стояв, мов статуя з каменю, що ось-ось зрушить і почне рухатись.

— Дозволь, — прошепотіла Маора, — познайомити тебе з тим, хто давно хотів тебе побачити. Це — Зайріс. Він… зовсім не схожий на інших лартів.

Я спробувала зробити крок уперед, але ноги не слухались. Бо погляд Зайріса вже впився в мене. Прямий. Глибокий. Трохи хижий. І... вражаюче знайомий.

Вільно розкинувшись на величезному дивані, замість Кайроша тепер там напівлежав... він.
Незнайомець, чужинець, і водночас до болю знайомий.

Його тіло у темному одязі, мовби витканому з луски, здавалося, випромінювало власне світло. Міцна, загоріла шия, чітка лінія підборіддя, довгі пасма смолянисто-чорного волосся, що спадало на щоки, — усе в цьому чоловікові дихало силою, владністю… і ще чимось небезпечно-спокусливим.

Він сидів із напівзаплющеними очима, тримаючи у долонях те саме яйце — те, що раніше було в руках Кайроша. Напівпрозора шкаралупа віддзеркалювала відблиски живого світла з осердя кімнати, і ці вогники танцювали на його щоках, лобі, віях. Здавалося, він і сам — частина цього яйця. Чи, може, — його батько?

Я завмерла біля порогу, зіщулившись від остраху й чогось іншого, глибшого, інтимнішого, наче я раптом залишилась оголеною перед натовпом цікавих.

— Синочку, поглянь, — промовила Маора м’яким голосом. — Цю чарівну дівчину ми підібрали край Дороги Тигрів… Пам’ятаєш, ми ж туди ходили милуватись трояндами. Правда, вона гарнюня?

Незнайомець повільно відірвав погляд від яйця. Його великі, зелено-бурштинові очі, зі звуженими, вертикальними зіницями, наче очі хижого звіра — вп’ялись у мене. І в них спалахнуло щось… неясне. Небезпечне.

— О, мамо… — нарешті промовив він, рвучко сів, з легкістю відштовхнувшись від подушок. — І справді — приваблива здобич. Як же її звуть?

Я відкрила рота, щоб відповісти, та Маора мене випередила:

— Елірі... красуня-людиська Еліріанна, відтепер вона житиме з нами.

- З вами? От як? Й навіщо ж вона вам?

- Твій батько… помітив її першим. Йому… потрібна. Ти ж сам знаєш, для чого. Мені вже не під силу виконувати всі його забаганки, пробач за відвертість, синочку…

— Чому ж «пробач"? — буркнув він, нахиливши голову набік. — Це природно. Ти ж не вічна, мамо. А Кайрош… він завжди був занадто палким, і це ще м’яко кажучи.