7.

Цього разу я не довго блукала коридорами. Якесь первісне, інстинктивне, майже звірине чуття миттєво вивело мене до потрібного місця.

Задихана, з вологими пасмами на скронях, я вбігла до своєї кімнати й одразу ж упала на ліжко, міцно обійнявши подушки. Тіло нарешті було вільне від фізіологічного тиску, апетит досі не з’явився, і, не маючи ні бажання, ні сили підходити знову до вікна, я вирішила: найкраще, що зараз можу зробити —  просто заснути.

Перевернувшись на бік та згорнувшись в клубочок, поринула в легку дрімоту…

Моє пробудження було тихим і спокійним.

— Ей, красуне, — наче крізь сон, долинув до мене знайомий голос. Тепер він уже не лякав, навпаки — здавався теплим і майже рідним. 

Розплющивши очі, я поглянула в бік вікна. Завіси не було, і всередину м’яко проникало ясно-бузкове сяйво сяйво. Спочатку мені здалося, ніби саме небо палає, відбиваючись відблисками на картині-абстракції, мов вибухи оранжевого світла на тлі гірських хребтів.

Біля мого ліжка стояла Маора. Її смолянисте волосся було вологим, чубчик, задерикувато піднятий над обличчям, стримував витончений обруч, що нагадував маленьку темно-синю корону. Сріблистий ланцюжок, прикріплений до широкого чокера, щільно обіймав товсту воласту шию.

— Уже вечір?.. — запитала я, пригадавши про «вечірній відпочинок», коли Маора привела мене до цієї кімнати. Я зовсім не розуміла, скільки часу пройшло в новому світі.

— Та ні, уже пізній ранок, —  жінка-кішка поглянула на мене з глузливою посмішкою. — Ти вчора так міцно спала, що я не наважилася будити. Проспала увесь вечір, ще й ніч.

— Але ж... занадто яскраве світло, — я вказала на вікно: може, мені наснився той сліпучий, білий потік світла?

- Я зашторила заради тебе вікна, бо ночі у нас надто яскраві. Світло Селамору — так ми називаємо наше світило — може засліпити того, хто до нього не звик.  У світі людей усе навпаки, еге ж?

— А як я потрапила сюди, до вашого світу? - я вже шкодувала, що проспала всю дорогу й не помітила Межі.

— Так само, як ларти потрапляють до вас, — спокійно відповіла Маора.

- Чомусь я не бачила жодного.... ларта... Тобто, не зустрічала подібних до вас... істот...

- Та звичайно, не бачила, - захихотіла жінка, її високі груди трусилися, мов свіже тісто, я ще й помітила доволі обвислий пухкий живіт, вкритий волоссям. - Потрібний одяг маскує все! І коли проживеш трохи довше, тобто, набудеш досвіду, твоїм очам відкриється ще безліч дивовиж.

- Це справді дуже цікаво, - буркнула я, - та все ж, як ви... ларти... потрапляєте до нашого світу... людей? — перепитала я, відчуваючи, як мозок ледве справляється з потоком нової інформації.

— Ви - всього лиш людиська, мешканці шуму, слабкодухі та слабкотілі двоніжки, обмежені сприйняттям чотиривимірної реальності, а ми, ларти, ми - вища раса, — заспокоївшись, із гідністю відповіла Маора. — І нам, як і вашим котам, відкриті шляхи до кількох світів. Тільки коти можуть споглядати, а ми... ми можемо вільно подорожувати між світами, при бажанні "відкочувати завісу" та забирати із собою людиськ. Для переходу потрібна веселка - це і є та сама Межа між світами, про яку ти питаєш, ясно?

Я відразу згадала знайоме прислів’я серед котолюбів — «пішов за веселку». Раніше воно звучало для мене метафорично, але тепер… усе набуло зовсім іншого сенсу. У пам"яті виник барвистий міст-дуга над дорогою, коли я помітила злощасне БМВ.

— А чому ви забрали мене сюди... до Луріалу? — прошепотіла я, повертаючись думками до того ранку, що змінив моє життя. - Навіщо я вам?

— Невже це не ти сама нас покликала?

— Але ж я… я ж не знала, хто ви…

— А хіба це має значення? — злегка хмикнула пристаркувата, але пещена лартка, поправляючи зачіску. — Ви ж теж іноді підбираєте кошенят, не питаючи їхніх імен і не знаючи, хто вони, і несете їх додому, правда?

— Так… — я подумки згадала свою кішку Мусю. «Бідолашна… Як же вона там, без мене?..»

Ця думка виникла раптово й одразу вирвалася вголос:

— А можна… можна мені тепер знову повернутися назад? Дод свого дому, до мами...

— Що? — очі Маори, ще мить тому лагідні, стали темнішими за ніч. — Навіть не думай про втечу! Хіба тобі тут погано?

— Ні, ні… добре, але…

— Запам’ятай, дитино, — голос жінки став крижаним. — Шляху назад для тебе нема. І чим раніше ти це зрозумієш, тим легше складеться твоє життя тут, у Луріалі!

Обличчя жінки-кішки палало від люті, і щоб заспокоїти її, я підвелася, покірно схилила голову й тихо промовила:

— Я не тікатиму… просто… я спершу подумала, що ви — звичайна літня пара. А тепер… ви мені нагадуєте ... наших тварин.... тобто, котів. Але ваші обличчя, майже як людські... тобто, цілком нормальні... ой...

— Може, це твоє обличчя дещо схоже на наші, ти не думала? — повернувшись до мене спиною, Маора рушила до дерев’яних дверцят. — Ходи за мною!

Я покірно подалася слідом, не зводячи очей з чудернацької застібки на її чокері — пучка сріблястих зав’язок, що завершувались блискучими намистинами.