6.

У великій кімнаті все залишалось, як і раніше. Щойно ми увійшли, Кайрош одразу вмостився на один із диванів, і я помітила в його руках химерний предмет — прозоре, мов зі скла, яйце, що переливалося всіма барвами веселки. Він тримав його так дбайливо, так уважно заглядав всередину, що мені стало цікаво — що ж там, у тій таємничій оболонці?

Втім, зазирнути ближче мені не довелось, бо Маора зупинилась біля виступу в стіні — я досі думала, що це просто ящик, коли вона відкрила невеличкі дверцята, за ними виявився ще один тунель.

— Проходь, — кивнула вона вглиб. — Там є все необхідне. Відпочинь до вечора.

Ледь я ступила за поріг - і дверцята м’яко зачинились за мною, залишивши в густій, майже фізично відчутній темряві. Але я знала, що це лише перехід, кілька кроків уперед, і світло знову з"явиться.

Опинившись у невеличкій кімнаті, схожій на альков, я підвела погляд на дерев’яні балки стелі, легка напівпрозора тканина огортала низеньке ліжко, абстрактна картина в золотій рамі на стіні — усе створювало відчуття затишку.

Я підійшла до овального вікна, схожого на половинку скляної сфери, прикрашеного витонченою металевою ґраткою, визирнула та зрозуміла, що моя кімната знаходилася дуже високо наз землею, і я вперше змогла побачити цей дивовижний світ згори.

Дерева, чи то пак, живі будівлі , здіймалися вгору, обвиті балкончиками, вежами й драбинами, що спадали арками донизу. Все свідчило: мешканці цієї місцини не лише практичні, а й мають відчуття краси, схильність до мистецтва.

У небо можна було дивитися без окулярів, і я не могла відірвати погляду від того сяйва. Воно вигравало фіолетовими та синіми барвами, розсипалось на іскри, що м’яко падали додолу. Дерева в цьому світлі здавалися смарагдовими, а листя мерехтіло, немов прикрашене кришталем. Лише час від часу у височині пролітали схожі на кажанів істоти.

Мій погляд ковзнув униз, до землі, й там я помітила щось сріблясте, мов змія — головну дорогу. По ній рухалася машина: подовжена, гладенька, мов капсула, з безліччю дрібних коліщаток. Вона зупинилась, дверця відсунулись, і зсередини вийшов вогненно-рудий житель цього світу. Він потягнувся, оглянувся і… нахилився над кущем. «Мітить територію?» — здивовано подумала я. А потім до нього підбігли знайомі мені двоє малят — чорняве й руденьке, і я, впізнавши їх, усміхнулась.

Я могла б годинами стояти біля вікна, але знемога врешті здолала. Повернувшись до ліжка, я просто впала на нього — і м’якість поверхні, її тепло, немовби ніжні обійми, відразу вколисали мене в глибокий, безтурботний сон.

Прокинулася від раптового, зовсім земного бажання — мені терміново потрібно було потрапити до вбиральні. 

Я підвелася та виявила, що пакля, яку тримала під собою, випала ще уві сні. Кілька хвилин намагалася її відшукати, та все даремно. У кімнаті панував напівморок, і я вирішила, що вже настала ніч. Але коли підійшла до вікна та відгорнула щільну завісу, сліпуче світло прорвалося всередину, змусивши мене скрикнути й закрити обличчя долонями.

Засліплена, я трохи відступила, завіса м’яко впала на своє місце, і в кімнаті знову стало тіняво й безпечно. Але й цього світла, що просочувалось крізь тканину, тепер для мене було достатньо, щоб розгледітись довкола. Помітивши круглі дерев’яні дверцята, я рушила до них та, прочинивши, вийшла в коридор-тунель. Я щиро подівалася, що за кілька кроків опинюсь у знайомій залі. Але йшла і йшла, бредучи майже навпомацки, торкаючись долонями шорстких, мов кора, стін, а коридор усе не закінчувався. Темрява довкола була такою густою, що, здавалося, її можна було різати ножем.

 Невже я заблукала? — спалахнуло в думках. На щастя, саме цієї миті за виином стіни зблиснуло скупе світло, і моя рука відчула порожнечу отвору. Я полегшено зітхнула та увійшла до великої кімнати, залитої густим червоним напівмороком. Важкі штори прикривали єдине вікно, не пропускаючи сюди нічого зайвого зі світу зовні. Посередині височіло кругле ліжко із чорним парчевим балдахіном, на якому сріблились дрібні зірки, мов краплі роси на нічному небі. Повітря було насичене гіркуватим, тягучим ароматом — дивним, густим, трохи солодким і тривожним.

Я несміливо ступала по м’якому ворсу, ледь торкаючись підлоги. Поспішала — та водночас не хотіла порушувати тишу. Мій організм голосно нагадував про себе, і я ледве стримувала себе, щоб не зупинитися. Терпіти було дедалі важче, та через цікавість я все ж таки підійшла якомога ближче до ліжка і, затамувавши подих, обережно відкинула край балдахіна.

У напівтемряві, на шовковій постелі, спокійно спав молодий чоловік. Незвичний, і водночас прекрасний у своїй тваринній безсоромності. На його сильному тілі переливалося відтінками рубінове світло, руки й плечі відпочивали у глибокому розслабленні. Темне волосся, що спадало на чоло, трохи розтріпалося уві сні. Довгі вуха, вивищені догори, виразно нагадували звірині — і водночас гармонійно вписувалися в образ. Під рівним прямим носом чітко виділялися трохи заширокі, по-чоловічому знадливі вуста, чулося рівне, глибоке дихання.

Я завмерла. Цей чоловік був настільки гарним, що погляд мимоволі ковзав по його тілу — від плечей до пальців ніг. У ньому поєднувалось щось первісне, могутнє й привабливе. Але тіло моє неспокійно нагадувало: давно уже час знайти вбиральню.

Змішуючись із фізичним дискомфортом, до мене раптом почало повертатися те відчуття… ті невловимі миті з ванної. Ледь вловимий аромат шкіри цього незнайомця, лінії його стегон — усе це викликало хвилю спогадів.

Це був він... Я знала. Хоча його обличчя тоді залишалось у темряві, у невідомості, тіло дуже чітко запам’ятало  доторки, рухи, подих.

Від цих спогадів я затремтіла. Моє серце шалено билося у грудях, мов птах у клітці. Розум кликав втікати, сховатись, зникнути. Я обережно зробила крок назад, потім іще один, хотіла миттєво щезнути з кімнати, не розбудивши нічого ні в ньому, ні в собі.

А раптом… моє тіло більше не витримало.