5.

 Коли хвиля жагучого тремтіння, що спалахнула зсередини, накрила мене з головою, я втратила зв’язок із реальністю. Заплющивши очі, повністю віддалася відчуттям — таким потужним, що кожен нерв у моєму тілі співав, кожна клітина тремтіла від щастя. Здавалося, сама повітряна тканина світу стискається довкола мене, затягуючи у вир божевілля. Я вже навіть не була в своєму тілі, а витала десь у райських садах, не відчуваючи нічого. Дереалізація була така потужна, що я не помітила б і вбивцю із пістолетом в руках... тільки ці скаженний екстаз.

Невже таке можна відчувати? Тепер я розуміла, як це "полетіти".

Мабуть, саме тому я й не помітила пристутність у кімнаті третього, який, зачудований моєю розкутістю, збитий із пантелику особливими рухами, пристрасними стогонами та чарівливістю, якої надає жінці цілковите занурення у власні відчуття, вирішив, що я надміру доступна, що кличу його, мов пахуча розквітла квітка бджолу...

Я все ще перебувала на піку неземного раювання, не тямлячи того, як це можу так вправно обіймати сама себе руками повсюди - за горло, груди, живіт.... стегна... спина... що запах мій змінився, неначе хтось дихав мені у плечі... якась тінь, що впала з моєю поряд...

Аж раптом мене пронизав гострий, пульсуючий, але при цьому дивно солодкий біль, ніби відповідь на те, що моє тіло цнотливо стримувало - аж до двадцяти років.

І саме в цю мить я усвідомила — я не одна, дуже яскраво відчувши, що за моєю спиною був хтось іще. Присутність незнайомця — сильна, гаряча, відчувалася всім тілом. Руки, що міцно тримали мене за плечі та талію. Подих, що торкався потилиці. Щось, що заповнило увесь мій простір зсередини, вибухнувши, немов жерло вулкану...

Я застигла між жахом і шоком та водночас розуміла: моє тіло щойно отримало нечуваний досі досвід повного фізичного контакту між чоловіком та жінкою.

Усередині мене назавжди щось назавжди змінилося.

 Мабуть, потрібно було бути більш пильною, чинити спротив, проте... було вже занадто пізно — я відчувала, що безповоротно стала іншою.

І я запанікувала... Бо він був поряд зі мною, у ванній, ми злилися тілами! Його рухи були сильні, впевнені, дикі. Я не бачила обличчя — лише відчувала, що цей чоловік не був Кайрошем. Він був іншим: кремезніший, стрімкий, наче саме втілення первісної стихії.

Я намагалася втриматися думкою, не втратити себе. Усі відчуття перетворились на вихор. Страх і захват перепліталися у мені, як два крила однієї істоти.

Його дотики були різкі, без запиту. Його ритм немов удари барабанів десь у глибині мого єства. Але з кожним рухом тіло здавалось знову прокидається. Щось у мені розпалося на друзки й водночас зібралося заново. Я вже не була наївною дівчиною. І більше не була тією, хто щойно стояв, сором’язливо вдивляючись у власне відображення на гладенькій стіні.

Це було моє жіноче пробудження. Тривожне, несподівано-спонтанне, але справжнє.

Усе стало мов у тумані: рухи, звуки, дотики  та фінальна пекуча хвиля, яка змила все.

А потім Він зник, і я залишилася сама.

Не втримавши рівновагу, впала, із головою опинившись під воду.

 Трохи поборсавшись, притихла, ніби стала самою водою, що пам’ятає все. 

Віж пережитого боліла кожна клітина мого тіла, але тіло вже не чуло тривоги. Лише пульсуюча втома і глибока, майже неземна тиша.

Аж раптом я почула тихі, обережні кроки, затамувала подих. А що коли незнайомець повернувся? Може, мені втікати? Спробувати дати відсіч?

Та сил опиратися вже не було. Я хотіла лише спокою.

На щастя, це була всього лиш "давня знайома" Маора.

— Ти все ще мокнеш? — несподівано почула знайомий голос й зітхнула з полегшенням. Повільно розплющила очі, помічаючи довкола затишне світло.

Але сором і незручність ще трималися мене за серце: а що, як вона все бачила?.. Що, як знає усе?

Вода в купелі була прозорою, мов гірське джерело. Я опустила погляд і помітила, як піді мною розпливалось легке, червонувате марево, мов тінь, схожа на квітковий пилок, що зникає в глибинах.

— То он воно що, — пхикнула Маора, уважно стежачи за водою. — Кажуть, у людських дівчат це трапляється часто… Гадаю, це ті самі… дні.

Я дуже знітилася, бо з-за плечей жінка з’явилася голова Кайроша.

— Це у них, здається, кожного разу, як місяць змінюється, — захоплено вигукнув він. — І тільки виношування дитинчати зупиняє цей потік…

— Тьху! — скривилась Маора. — Кайроше, ну скільки можна? Займись чимось корисним, не підглядай. Іди, принеси їй паклю.

— Слухаюсь тебе, моя люба, —  він підморгнув мені та швидко зник у коридорі.

Коли старий пішов, Маора опустилась на край купелі, погладила моє вологе волосся.

— Не бійся нас, красуне, — лагідно промовила вона. — Обережно вилазь, бо виглядаєш занадто виснаженою. І не потрібно соромитися своєї оголеності, тут, у провінції, для нас це природньо - показувати своє тіло.

Я знеможено похитала головою, міркуючи про те, що моя оголеність - це те останнє, про що я зараз переймаюся, повільно підвелася, тримаючись за краї купелі. Вода стікала з мене тоненькими цівками.

На блискучій підлозі не було мого одягу. Навіть тонка стрічка, яку я зняла з волосся, зникла без сліду.

— А де мій халат, піжама? — запитала я майже пошепки, ледь розімкнувши пошерхлі вуста.

— Невже тобі холодно? — усміхнулася Маора, обіймаючи мене за плечі. Схилившись, вона торкнулась моєї щоки теплим язиком, як мати торкається дитини. У блиску її усмішки я вперше побачила гострі білі зуби.

— Тобі не вистачає затишку? — пролунало від дверей. До кімнати повернувся Кайрош, в руках він тримав м’який білий згорток.

— Ось, тримай, — простягнув він мені паклю.

Маора ніжно провела пальцями по моїй спині, відступила на кілька кроків, дозволяючи мені трохи оговтатися. Я взяла тканину з рук Кайроша й, прикриваючи груди, дбайливо приклала її до себе — наче мала бодай щось, що могло повернути мені гідність.