4.

Я переступила високий дерев"яний поріг і, не зводячи очей з дивовижно красивого вітражу, пройшла вузьким коридором всередину будинку. Під ногами м’яко шурхотіли килими кольору вицвілої шавлії.

Коли очі звикли до темряви, переді мною відкрилася кімната — уздовж півкруглих стін стояли м’які софи, на стінах висіли абстракції, а з вузьких вікон під стелею лилося приглушене, затишне світло.

— Твоє місце буде он там, — злегка хрипким голосом проказала Маора, вказуючи на щось на кшталт ящика біля стіни. — Але спочатку ходімо в їдальню. Ти, напевно, голодна?

— І я… я теж голодний! — озвався Кайрош, недобре глянувши на мене.

 Їдальня була меншою, ніж попередня кімната, і прохолоднішою. Біля однієї зі стін тягнувся стелаж, на якому стояли глиняні глечики, баночки з різнобарвним вмістом, коробочки з засушеними травами, рибою, грибами. На протилежному боці розташовувалася платформа, застелена яскравим килимом, і на ній лежало кілька подушок. Ще одна стіна була затягнута мішковиною, пошматованою так, що крізь неї виднілася деревина.

— А де ж посудина для неї? — запитав Кайрош, розлігшись на килимі, ледве не торкаючись лапою до мішковини.

— Моя лапонько, — Маора дістала баночку з якоюсь сірою сумішшю й простягнула мені. — Ось, підкріпися. А вода он у тому глечику.

— Дякую, — я взяла баночку, але розгубилася: сідати було ніде, окрім "сцени", де вже лежав оголений Кайрош. Маора сіла поруч з ним, граційно вигнувши талію, й теж узяла собі частування.

— Їж, моя кицюню, — звернулась вона до мене. Діставши з миски засмажену тушку якогось патаха, вона передала її чоловікові, який жадібно вгризся в м"ясо, муркочучи від задоволення, аж вуса сіпалися. Маора йому наслідувала.

Ця сцена викликала в мені відразу. Я сіла навпочіпки, відвернувшись. Коли ж відкрила свою банку, мене просто-таки накрила хвиля огидного запаху.

— Що це?! — закричала я, відштовхуючи ємність. На підлогу посипалися якісь сірі шматки, серед яких я з жахом впізнала лапки, хвостики, панцирі…

— Маєш! — пхикнула Маора. — Це найкращий універсальний корм у нашому  селищі. Можливо, десь і є краще, але ми втомилися з дороги, а ти увесь час спала. Тож їж, не вередуй.

— Але… — я з огидою взяла один шматочок. — Що це взагалі таке?

— Корм містить такі складники - жучині крильця, лапки жаб, жаб"яча ікра, мишачі хвостики, риб’ячі нутрощі, плавники та голови, куряча шкіра, яєчна шкаралупа, сушені черви, трави та вітаміни.

— Але воно смердить, — мене страшенно нудило. — Я не зможу це їсти...

— Дай їй молока, — змилостивився Кайрош.

— Ще чого, — пирхнула Маора. — Звикне. Не балуй цю юну людиську, бо зіпсується. До того ж, молока майже не лишилося.

— Як скажеш, моя люба.

Доївши, Маора поставила миску на полицю. Але те, що сталося далі, перевершило мою уяву: Кайрош згорнувся в дугу, дотягнувся губами до своїх геніталій — і почав їх вилизувати.

— Тьху… — я скривилася. Але коли Маора приєдналася до нього і вони почали обійматися та цілуватися з надмірною пристрастю, мені стало справді не по собі.

Я піднялася і, не дивлячись на кото-істот, підійшла до глечика. Не знайшовши чашки, перехилила і почала пити просто з країв. Вгамувавши спрагу, обперлася об стіну й заплющила очі.

— Вона, мабуть, хоче відпочити, — почувся голос Кайроша. — Маоро, подбай про людиську.

— Гаразд, мій милий, — відгукнулася товстуля, її кігті цокнули по дереву.

Я відчула ніжний дотик до плеча.

— Тебе б ще й помити не завадило б, — ласкаво промурмотіла Маора, перебираючи моє волосся. - Ну геть брудна.

Я розплющила очі й зітхнула:

- Теж хотіла б помитися.

Від усіх цих пригод шкіра свербіла, я відчувала липку плівку, що покривала мою шкіру. Не дуже було приємно.

- Ходи зі мною, - ця жінка уособлювала материнське тепло й турботу, тож , хоч і знеможена до краю, я підвелася та рушила за Маорою.

Знову переді мною відкрився вузький, напівтемний коридор.

Минувши його, ми опинилися в овальній кімнаті, дерев"яні стіни якої були відшліфовані так гладенько, що були схожі на перламутрову внутрішність мушлі. Зі стелі звисали круглі ліхтарі, з отворів під склепінням струменіло ледь помітне блакитувато-рожеве, мов передсвітанкове світло. А в самому центрі повільно погойдувалася дерев’яна купіль, повна теплої води.

— Моя мила дівчинко, у цій живодайній волі ти миєш із себе все, що було до цього, усі тривоги, страхи й непевність, — сказала Маора. — А потім я покажу твою кімнатку. Вона дуже затишна, і вже чекає на тебе.

Коли жінка зникла в темряві коридору, залишивши мене на самоті, я повільно роздяглася, скинувши з себе брудний одяг, й занурила долоню в купіль — вода була напрочуд приємною, теплою, майже як молоко. Я ступила всередину, тепло огорнуло з усіх боків, і я зітхнула від полегшення, дозволивши собі вперше за довгий час розслабитися.

Заплющивши очі, я пірнула з головою під воду, і світ навколо вмить зник. Лише дихання, аромат запашної води й невимовна ніжність, що обволікала зсередини. Проте раптом, наче з глибини себе, я згадала: Це ж… не мій світ. А може, і не реальність зовсім?

 Я випірнула, піднесла палець до вуст, вкусила. Було боляче, а отже, все відбувалося насправді.

Минав час, вода не вихолодала, і я хотіла б лежати в цій купелі вічність. Та побачивши, як зморщилася шкіра на пальцях, вирішила, що пора виходити. Ступила на гладенький край купелі й озирнулася. Ні рушника, ні одягу - нічого. 

Та ж вони усі тут ходять без одягу… — подумала я і вирішила підсохнути та відпочити.

Світло лилося згори, й на відполірованій стіні я раптом побачила своє відображення. Воно здавалося мені примарним, немовби тіло, загорнуте у вуаль: струнке, ніжне, живе. Мокре довге волосся спадало мені на плечі, і це було так привабливо! Мої груди здавалися високими, живіт - пласким. Я дивилася — і ніби вперше бачила саму себе.