3.

Прокинулася я від обережного доторку. А потім просто біля мого вуха пролунав знайомий скрипучий голос:

— Гей, любонько, отямся… —  на мене пильно дивився Кайрош, легенько торкаючи за плечі. — Ми вже давно приїхали. А ти все спиш. Не хочеш роззирнутися в новому місці?

— В якому це... новому місці? Ми приїхали до міста? До якого міста?  Куди?... — ще сонна, я не відразу змогла пригадати, що зі мною трапилося та хто був цей старий, різко сіла й ударилась головою об стелю, шуба злетіла з моїх плечей.

— Ти в себе вдома, — він відсахнувся, та не відводив від мене пильного погляду.

Я визирнула у вікно — і ледь не скрикнула від зачудування, бо переді мною постала картина з чарівного сну. Величезні дерева, немов гігантські квітконоси, подекуди на їх стовбурах та гілках веранди, дупла й невеличкі будиночки. Одні розташовувалися майже біля коріння, інші висіли високо, у розлогих кронах, сяючи віконцями.

— Я вас чекаю, — долинуло згори.

— А де ми? Куди ви мене привезли? — я підтягнула шубу на плечі й відкрила дверцята машини. Але варто було мені ступити босою ногою на землю — холод, наче стріла, пронизав до кісток. Я знову підібгала ноги.

— Ми привезли тебе в своє село, і ти теж тепер тут житимеш. Ми ж пообіцяли, що віднині з тобою усе буде гаразд, —  старий узяв мене за руку.

- Яке ще село? Де воно знаходиться? І не житиму я з вами.

- Що ще за вередування? Виходь, вперте дівчисько! - гаркнув Кайрош, я помітила, як у його очах сяйнули лихі вогники.

Що ж я наробила?.. Холод, страх, голова ясніє. Це ж незнайомці. Дивні. Багаті. Водій. Одяг. Поведінка… А раптом вони - торгівці людьми? А раптом — гірше.." — думки в мені мішались, мов гарячий вітер.

"Біжи!" — шепотів інстинкт. Та тіло не слухалося.

А якщо ці люди просто добрі? Якщо це була безкорисна допомога, милосердний вчинок, а я — невдячна дурепа?

Вирішивши якнайбільше дізнатися про людей, які допомогли мені, коли я була в скруті, а також роздивитися місце, в яке потрапила - а раптом це якесь новітнє поселення, парк розваг, відпочинкова зона для олігархів чи щось таке...

Видихнувши з полегшенням, я обережно вибралася з автівки,  підтягнула поділ шуби, аби не обмочити в росі… і завмерла. Бо переді мною, як на долоні, й справді розгорнувся геть інший світ — магічний, зелений, первісно-дикий. Я стояла на порозі чогось неймовірного… і водночас небезпечного.

Може, це галюцинація? Або усе ще сон? — я труснула головою. Але зображення не зникло.

Пішовщи слідом за Кайрошем по піщаній доріжці, я опинилася в сутінковому лісі. Повітря тут було надто вологим, густим, насиченим ароматами сирої деревини, моху, грибів — і ще чогось знайомого до мурашок, але невиразного в цій феєрії запахів. Навколо здіймалися велетенські дерева.

Можливо, це праліс, і густе листя закриває сонце? Не могла ж я проспати весь день?..— здогадалася я. Було схоже на вечір. Але дерева стояли не щільно — між стовбурами виднілися широкі галявини. І на них рухалися… силуети. 

Коли ж я підняла очі до темно-фіолетового неба, завмерла від захвату - дивовижне світило, величезне, немов млинець,  ніби аж нависало над кронами дерев, осяваючи усе довкола сріблясто-синім сяйвом, з легким відтінком крижаної таємниці.

— Яке тут усе дивне, — видихнула я із зачудуванням. — То що це за місце?

— Що тебе так дивує, крихітко? — пролунав за спиною знайомий писклявий голос Кайроша.

— Ми так довго їхали? Уже ніч? Але де ж зорі?..

— Яка ніч? — усміхнувся дід. — Та ми ледь припізнились. День щойно починається. І, схоже, буде погожим.

Я не зводила погляду з цього небесного дива. Над кронами літали істоти — щось між кажанами та метеликами, поблискуючи крилами у променях місяця.

Раптом:

— Де ви там забарилися? — пролунав грубуватий голос Маори.

Я опустила очі — і ледь не скрикнула.

Замість звичних людей — переді мною стояли… химерні істоти. Щось у зовнішності старої пари було котяче, але не тваринне. Їхні лиця змінилися, шуби та одяг кудись зникли. Вони стояли переді мною, огорнуті м’яким хутром, з блискучими очима та гострими вушками, що стирчали з-під волосся.

Я розглядала їх, мов уперше.

Кайрош був невисокий, худорлявий, вкритий кучерявим хутром. Маора — значно більша, імпозантна, з усе тим самим бантом на голові. Руки схожі на лапи з довгими, загостреними нігтями. Великі груди, як два кабачки, ніжно вигиналися під хутром. Очі — мигдалевидні, глибокі. Над губами — тонкі вусики, що ледь коливалися від подиху.

— Ходімо, — мовила Маора і взяла мене за руку. Її дотик був теплим, м’яким, неочікувано заспокійливим. Позаду нас неголосно ступав Кайрош.

Ми перейшли галявину і попрямували стежкою, встеленою чистим піском. Він був теплий, приємний на дотик — м’який, як борошно, і ледь поблискував.

Врешті, ми наблизились до дерева-гіганта зі щільною кроною, немов шатро. На стовбурі, ніби зачароване гніздо, височіла химерна хатина. Двері — напівкруглі, прикрашені кольоровим склом. Стіни — блідо-золоті, схожі на солому, мов з аплікацій дитячих уроків праці.

Схоже, що цей будиночок зрісся із деревом, — подумала я.

Ми пройшли повз дивовижні кущі з ніжними пахощами. Я задерла голову — дім видався вищим, ніж здавалося здалеку.

— Ласкаво просимо, — Маора випустила мою руку.

Я лише подумала: «А як же ми туди піднімемось?..» — як Кайрош різко рвонув уперед. Він ухопився лапами за стовбур — і почав підійматись із такою спритністю, що аж дух перехопило.

- О Боже… — прошепотіла я, притиснувшись до шорсткої кори дерева, — бо між його худеньких стегон раптом помітила...

Моє серце забилося частіше — а котоподібний дідок уже зник, майстерно стрибнувши по стовбуру вгору, немов юний кіт.

— А як же я?.. — я ошелешено дивилася на його спину, що швидко зникала серед гілок.

Незважаючи на страх, я не хотіла залишатися в цьому незвичному світі сама. Маора та Кайрош уже здавалися мені знайомими, хоч і дивними.