2.

Автівки мчали трасою, свистіли шинами, не помічаючи мене — худу, зіщулену під холодним осіннім дощем дівчину в шовковому халаті.

 Я брела узбіччям, промокла до нитки, не підводячи голови.

Ноги мене вже не слухались — домашні капці розм’якли й чвакали, кожен крок був мукою. Коли ж я присіла їх зняти, несподівано побачила у небі райдугу. Тьмяна, ледь видима крізь хмари, вона з"явилася та повисла в повітрі, немов чарівний казковий міст.

Я ще й не встигла добре роздивитися, аж тут різко заскреготіли гальма. В мій бік полетіли бризки води, гравій, і я відскочила, інстинктивно закриваючи долонями обличчя.

Коли ж забрала руки, побачила, як із яскраво-червоної БМВ виходить низенький дідок у шубі, яка прикривала йому ноги. Обличчя чоловіка ховалося під глибоким капюшоном.

— Крихітко, а що ж це ти в таку негоду одна тут блукаєш? — пискливий голос вивів мене з заціпеніння. - Хто прогулюється в таку негоду?

Я підняла погляд, і натрапила на темні очі, схожі на дрібні ґудзики, що блищали крізь сиві вії. На обличчі діда кумедно ворушились тоненькі вуса, а під лобом стирчали густі кущуваті брови.

— Я... я не прогулююся, — вичавила я, і мені стало не по собі від думки, що стою перед незнайомцем напівроздягнена. "Ще подумає, що я — нічний метелик..." — з жахом подумала я, одсмикуючи занадто короткий халатик.

Тонкий одяг прилип до мого тіла, я справді виглядала безглуздо.

— Ой, яка ж мила дівчинка, — підійшовши майже впритул, хрипко прошепотів старий, обпалюючи мене гарячим кисло-гнилим подихом: — І животик плаский. А ніжки, ммммм.... Яка ж ти гарна. Подивися, Маоро. І зовсім стоїть одна... Невже не знахідка, не скарб?

Я не встигла щось відповісти, як із другої дверки вивалилася неймовірно огрядна жінка, в червоному атласі, що визирав з-під її хутряної накидки. На ногах туфлі з білою опушкою, руки сховані у лайкові рукавички. На голові незнайомка мала дивовижну зачіска, мов крем на торті, прикрашену рожами і велетенським бантом.

Очі жінки ховалися за окулярами в яскравій фіолетовій оправі зі стразами.

— Так-так, премиленьке створіння, — пробасила пані, занадто пильно розглядаючи мене крізь окуляри. Підійшовши, простягла мені вишитий носовичок. — І яка тендітна. Дійсно, це просто знахідка.

— О, моя Маоро, — дідок зігнувся в поклоні й запобігливо поцілував жінці руку.

— Мій лючику Кайроше, цьом-цьом...

На мить мені здалось, що це фрагмент із казки про Буратіно. А взагалі, ця пара нагадували подружжя, що прожило разом дуже багато років.

— Дівчинко, — ласкаво звернулася до мене Маора. — Куди ти прямуєш?

— Нікуди, — чесно зізналась я.

— А чия ти?

— Хм... Що за питання? - вони з мене глузують? - Нічия...

— То, може, ти поїдеш із нами?

— Поїхали з нами, сонечко, — прошепотів Кайрош, забираючи мокрий носовичок і ховаючи собі до кишені.

Пекуча образа душила мене за горло, через таке дурацьке непорозуміння у голові паморочилося, до того ж, я дуже змерзла.

- Ходи, в машині тепло, бодай зізгрієшся, - турботливо наполягав Кайрош. Його супутниця кивала, її обличчя випромінювало таку щиру підтримку, що я згодилась.

— Га-ра-аз-д, дякую... — мерзлякувато зсутулившись, прошепотіла я, ще й кивнула.

— Ну от і прекрасно, — зрадів старий. — Ходи із нами.

— Як же тобі із нами буде добре, — захоплено вигукнула Маора, і я помітила під кучерами великі, гострі котячі вуха.— Хажадак, зодягни нашу знахідку, - комусь гукнула вона.

З боку водія вигулькнув моторний юнак, швидко оббіг авто, витяг із багажника білу пухнасту шубу й накинув її на мене, хутко сів за кермо.

— Все, тепер ти в безпеці, — сказала Маора, сідаючи поруч і обіймаючи мене за плечі. — А ці капці краще скинь. Вони жахливі.

— Нам неймовірно пощастило. Просто на узбіччі знайти таке диво, - старий, що сидів з іншого боку, теж мене обійняв. Його нестерпне дихання  туманом торкалося моєї шиї. Кайрош ніби принюхувався, злегка висуваючи губи… і навіть — мені здалося — торкнувся моєї шкіри язиком.

Раптом його рука проникла мені під шубу. Я здригнулася: сухі й гарячі пальці ковзнули по моєму стегну, рухаючись все вище…

— Не треба так, —  прошепотіла я, здивовано повертаючи до нього обличчя. Рука миттєво зникла.

— Та ти ж холодна, як лід, — пропищав дід,  удаючи турботливість. — Так можна й занедужати.

Я мовчки скинула капці й підібрала ноги під себе, вкрившись шубою. Хажадак, той, що був за кермом, завів автівку  — мотор замуркотів, колеса плавно покотилися, і ми поїхали.

У салоні гарно пахло, було сухо й затишно, ще й хутро так приємно огорнуло до самих ніг, що навіть мокрий одяг перестав мене дратувати. Заспокоювала присутність Маори — з її дивною, химерною жіночністю. Я відчувала приємне тепло, повільне похитування заколисувало, і непомітно для себе я заснула.

Останнє, що запам’ятала — дорога, осяяна сонячним промінням, та дивна райдужна арка, що висіла в тумані.