1.

 Цієї зими мені виповнилося двадцять, а я відверто нудьгувала -  у мене не було жодного заняття, яке приносило б задоволення та гроші, я ніде не працювала, майже не було друзів, жодних мрій та бажань.

Суцільна безвихідь, майже депресія.

Яка посилювалася ще тим, що я досі не мала хлопця - того єдиного, якому могла б довіритися душею й тілом.

Та й де я могла б його зустріти? На вечірки не ходила, в круїзи не їздила, а роботи, як ви вже знаєте, у мене не було.

Тож цілі дні я лише тим і займалася, що дивилася серіали, щось читала, іноді сама ходила в кіно чи на шопінг.

Спочатку мама злилася страшенно, докоряючи мені тим, що я досі сиджу в неї на шиї, навіть намагалася зняти для мене окреме житло, зареєструвати на сайті знайомств та випхати на відпочинок до Єгипту. Проте всі її зусилля призводили до спротиву із мого боку. Ми сварилися страшенно, згодом мама почала звикати до моєї постійної присутності поряд, я навіть почала помічати, що їй це подобається. Ми могли подовгу розмовляти, як подруги, вона турбувалася про мене, як про дитину та просто-таки душила своєю турботою.

- Знаєш, а добре, що ти поряд зі мною, - якось сказала вона, чим остаточно відбила в мені всіляку ініціативу до змін, - бо у всіх моїх подруг зараз важкі часи, навіть нестерпні - діти пішли із дому, і, кажуть, це дуже боляче. Я б не хотіла переживати психологічний біль.

Може, я так і би і нудилася ще дуже довго, стаючи закінченою інфантилкою, не покидаючи батьківського гніздечка, не зустріла б своє кохання, не пізнала б фізичної близькості із чоловіком ... але одного дня сталося дещо, що перевернуло усе з ніг на голову.

 Моя мама завагітніла!

Їй виповнилося сорок, і вона вже не сподівалась на ще одну дитину. Але Аркадій, мій вітчим, зробив усе, аби це сталося. 

Його це, здається, ощасливило більше, ніж можна було собі уявити. Мою матір же — зробило злою, мов відьма у повню. Вона стала дратівливою, підозрілою, колючою параноїчкою, так що одного дня навіть приревнувала до мене вітчима. До власної доньки!

Того ранку я прокинулась дуже рано. Полежала трохи у ванній, подумала про свої дивацтва, намалювала вуста червоною помадою, підмалювала очі, пов’язала волосся стрічкою і в улюбленій піжамі — чорні шовкові шортики, майка на тонких бретелях — спустилася до кухні. 

Аркадій уже пив каву. Стара куховарка, схожа на пиріжок із людським обличчям, готувала омлет. Все виглядало звично.

— Сідай до мене, красуне, — сказав вітчим, показуючи на порожній стілець поряд, ще й поплескав по ньому долонею.

Я всміхнулась і підійшла.

- Смачна кава? - жартівливо вихопила з його рук горнятко та зробила ковток, залишаючи на чашці яскраво-червоний відбиток помади.

І тут - це сталося уперше - вітчим легенько ляснув мене по сідницях.

- Ох і вертихвістка ж ти, доцю, пора тобі знайти крутого хлопа, бо перезрієш, - він ще й ухопив мене за стан та силоміць всадовив до себе на коліна. Я голосно розреготілася, роблячи вигляд, що видираюся. Ми почали боротися, мов діти, зі столу полетів посуд, кухарка осудливо закашляла...

І треба ж такому статися, що саме цієї миті на кухню увійшла мама.

— Ах ти мерзотна зміюка, — зойкнула вона з верхнього сходового прольоту, прожогом кинулася вниз, і я відчула: зараз трапиться щось страшне.

Розуміючи безглуздість ситуації та не бажаючи нічого їй пояснювати, я спробувала непомітно зникнути. Зібравши волосся в хвіст, обсмикнула шорти й хотіла прошмигнути повз неї до кімнати, але її пальці із довгими червоними нігтями занадто боляче вп’ялись у мою руку, вище ліктя. 

— Аркадій?! — мов навіжена, вона поволокла мене назад до столу та закричала просто в обличчя чоловіку. — Ти що це витворяєш?

— Та годі тобі, Валюшко… — бурмотів вітчим, винувато втупившись у чашку з кавою.

Він був коротун із округлим животиком, зовсім лисий і весь якийсь м’якотілий. Вічно винуватий. Вічно безпомічний.

— Я не тебе звинувачую! Це вона!!! — голос матері дер вуха. Я спробувала вирватись — марно.

— Пішли, сказала!

І тоді все стало схоже на кошмар. Аркадій так і залишився сидіти. Кухарка вдала, що нічого не бачить. А мати потягла мене за собою.

На порозі вона трохи спинилася — на вулиці лив дощ. Та в наступну мить її рішучість тільки посилилась. Вона рвучко відчинила двері та виштовхнула мене в сіру холодну зливу.

Я впала на коліна. Кам’яні сходи були слизькі й болючі.

— Геть із мого дому! — заволала вона.

Вітер підняв поли її халата — і я побачила округлий живіт. Живіт, через який усе це почалось.

— Я ж нічого не зробила… — прошепотіла я. — Я просто вийшла на кухню…

— А! То ти ще й обмовляєш Аркадія?! — заволала вона, озираючись. — Чуєш, чоловіче?! Вона каже, що ти хотів її спокусити!

— Та що ти... — Аркадій підвівся так різко, що стілець перекинувся. — Валічко, повертайся в дім. Ти ж застудиш дитину.

— Я знала, знала. Ви всі однакові, — її голос зривався від сліз і вітру.

— Я — не такий…

— Обери: я чи вона?

— Ти! Звісно, ти!

І тоді вона, зібравши халат на животі, рушила на мене. Вхопила за волосся — і потягла через усе подвір’я до хвіртки, де тільки взялися сили, не зрозуміло, відчинила і виштовхнула геть.

Я впала в калюжу обличчям. Хвіртка з гуркотом зачинилась за моєю спиною.

Дощ лив, мов з відра. Я лежала, у шовковій піжамі, брудна, розпатлана, серед пустої вулиці.

І чомусь єдиним, що спало на думку, було: навіщо я взагалі сьогодні так рано прокидалась? Це ж неділя...

Я сяк-так підвелася. Спина боліла. Тіло тремтіло. Холод заливався в кістки. Але я ще стояла — хоч і не знала, куди йти.
У нашій з мамою старій квартирі мене вже не чекали. Рідного батька я не знала. Родичів не було. Я залишилась геть одна.

Тому набравшись сміливості, я пошкандибала до воріт та знову натиснула на дзвоник.
— Хто там? — пролунав голос кухарки.