Під омелою

Алекс силоміць вирвав з рук Еліни склянку із залишками кави.

– Агов, я за неї заплатила!

– А не треба було. Я тобі казав, що це подарунок від закладу.

– То подаруй мені ще одну каву. В мене вже аж горло болить все оце тобі розповідати.

– Я по-твоєму першу відібрав, щоб нову дати? На ось, – хлопець поставив перед нею прозору чашку чаю з лісовими ягодами. – Вагітним не варто пити каву.

– Ого! Це що за кухоль? Тут що, пів літра?

– Ну… Трішки менше.

Еліна слухняно відсьорбнула з чашки. Алекс помітив, що дівчина плаче.

– Отакої! Скільки розповідала – ані сльозинки. А тут раптом… Що сталося?

– Ти нагадав мені Славу. А ще я раптом зрозуміла, що Олег ніколи таким не був.

І дійсно. Слава завжди стежив, аби вона не забувала поїсти, одягала шапку, коли на вулиці ставало прохолодно, ніс додому на руках, коли дівчина натирала мозолі новими туфлями, притягував до себе перед тим як заснути й шепотів на вушко «люблю», навіть коли вони перед тим весь день сварилися. Від Олега таке можна було почути переважно в пориві пристрасті. Але в більшості випадків це було «хочу тебе». Еліна нарешті усвідомила те, що підсвідомо розуміла завжди. Так, Святослав не міг привести її до дорогого ресторану, купити розкішну сукню, іноді йому не вистачало впевненості у собі, з ним вона не могла мати купу вільного часу на саморозвиток, але він кохав її. Слава був тим, хто чекає її вдома, а не в ліжку. І не тому, що Еліна – його власність, а тому, що дім для нього ставав домом, коли вони були в ньому удвох.

Раніше дівчина думала, що їхнє кохання задушили побут і бідність, які вони зустріли занадто юними. Але насправді вона сама все зіпсувала своїм невмінням помічати й цінувати те, що дійсно важливе.

– Ти досі любиш його?

– Ні. Точніше так, але вже не зовсім… Не знаю, як це правильно описати. Знаю лише, що це вже не та любов, на основі якої з’являються стосунки й сім’ї.

Алекс відчув, що йому важко вдихнути. Отже, в нього є шанс!

– А ти? Як тебе життя довело до того, що різдвяну ніч ти проводиш  з незнайомкою?

– Та ніхто і ніщо мене не доводило. Я своїм життям цілком задоволений. Але, мабуть, буде чесним розповісти тобі трішки про себе. Якщо звісно ти не для годиться запитала.

– Пфф! Ти ж не думаєш, що я хочу до Олега.

***

Вони вийшли з кав’ярні опісля двох чашок-кухлів чаю та пари десятків неприйнятих дзвінків від Олега. Вулиця стала помітно пустішою, а шар снігу – товщим. Двоє зупинилися на порозі, під широким навісом, що захищав від снігопаду, який хоч трохи послабшав, але явно не збирався відступати. 

– Елю, куди ти підеш? Якщо хочеш, можеш переночувати в мене.

– Я мушу повернутися додому.

– Ні! Він ударив тебе. Не можна вертатися до того, хто тебе б’є.

– Це сталося лише раз. Він напевно вже шкодує і дуже хвилюється за мене.

– Або думає, що ти розважаєшся з коханцем, від якого залетіла.

– В будь-якій парі бувають сварки, іноді серйозні. Але це ще не привід йти від чоловіка. Особливо, коли чекаєш від нього дитину. І це взагалі не твоя справа.

– Еліно!!!

Алекс вхопив дівчину за плечі, а та від таких різких рухів похитнулася і злегка подалася в бік хлопця. Однак враховуючи, що вони й до цього стояли досить близько одне від одного, ситуація переросла у неоднозначну. Щойно дві пари сполоханих очей перетнулися в німих поглядах, Еліна різко підняла голову.

– Ти забувся вимкнути гірлянду.

Їй потрібно було терміново щось сказати. Вона розуміла, що говорить дурниці. Але жовті вогники в полоні штучних лимонних дольок виявилися єдиною ниточкою для порятунку.

– Я вже казав, що не вимикаю її на ніч, – втім Алекс також підняв голову. – Дивись, омела.

Над ними злегка похитувався зелений віночок. Насправді хлопець не планував акцентувати на ньому увагу. Просто, так само як Еліна, відчайдушно шукав способи вийти з ситуації. Чомусь йому здалося, що прибрати руки з плечей дівчини буде гіршим варіантом, аніж продовжити грати у гру «Що я бачу над головою». Він не одразу зрозумів, що сказане прозвучало як натяк.

– Штучна… – тихо, майже пошепки.

Всього одне слово, але Алексу його виявилося достатньо, аби зрозуміти те, що лишилося не сказаним. Воно насправді означало «Нам не варто». Втім зруйнувати момент жоден з них також не наважувався. Їхні погляди, яким більше не було куди втікати, знову зустрілися.

«Я так хочу цей поцілунок! Але я не маю права. Він майже дитина, в нього все попереду, а я… Я не просто на сім років старша. Я… я… не можу зіпсувати його життя собою».

«Як же я хочу тебе поцілувати! Але ти не дуже зрадієш. Це лише я з нас двох здатен збожеволіти через людину, з якою познайомився всього кілька годин тому».

«Якщо ти мене зараз поцілуєш, я не зможу піти».