Розділ 10

…

Йшов день за днем, вона почувала себе “не у своїй тарілці”. Її Генрієтту та ще кількох дівчаток поселили в одній кімнаті на першому поверсі. Тішило лише те, що їм не доведеться більше спати в залі для молитов, на холодній підлозі, де кволе вікно, яке могло відчинитися будь-коли, навіть від найслабшого вітерця. Коли таке траплялося, комусь із дівчаток доводилося вставати з ліжка та йти зачиняти вікно. Особливо погано було під час сильної грози.

Вони були раді повернутися до своїх кімнат, де жили по п'ять осіб.

З рештою дівчаток Елла особливо не дружила, вони навіть рідко з нею розмовляли. Вона сиділа в кімнаті, мов у в'язниці. Її напружувала обстановка цього місця, сірі будівлі, похмура погода, безликі кімнати, нечуйні люди. Їй хотілося просто з криками втекти звідси.

У черговий похмурий день, повертаючись із занять, їй у руки потрапив стос паперу та олівець. І, недовго думаючи, вона вирішила, що настав час написати листа своїй матінці, яка запроторила її в цю дірку:

   «Дорога матінко, пишу Вам з пансіону при монастирі святої Марії.

На диво, зі мною все гаразд, потроху звикаю до режиму. Звичайно, набридло молитися щодня, і ще годують не краще за собак.

Живу я у великій потворній кімнаті зі своєю новою подругою Генрієттою, вона добра, мила і завжди допоможе. Ще з нами живуть три дівчинки: Вів'єн, Ліса та Лана. Усі троє не кращі один одного. Але спочатку нам доводилося спати у величезному залі на холодній підлозі, через те, що вся будівля затопила дощем; одна з дівчаток сильно захворіла і її забрали з пансіону.

Надсилаю вам цей лист як знак того, що я все ще жива. Сподіваюся невдовзі зустрітися з Вами. Ваша донька, Елло».

Вона подивилася на лист і, акуратно склавши в маленький конверт, віднесла до поштової скриньки, щоб його забрав листоноша і відправив до неї додому.

Так захопилася написанням листа, що й не помітила, як швидко стемніло, і коридором почали ходити сестри, сповіщаючи всіх, що пора вже лягати.

До вихідних залишилося всього два дні, - радісно пробурмотіла Вів'єн.

До цього ще треба дожити, бо тут два дні, це як ціла вічність, - відповіла Лісса.

Еллі ж було не до їхніх розмов, вона нарешті вирішила виспатися сьогодні, але тільки щось заважало. Ах да! Ці троє, які дзижчали, як докучливі мухи. І тоді вона грізно крикнула на них:

Та ви вже закриєте свої роти?! Хтось може спати намагається!

Цього ніхто не чекав, у кімнаті нарешті запанувала тиша, тільки чути було цокання старовинного годинника.

Ніч непомітно перетікала вранці.